Пролог
- Автор: Скляренко Семен
- Год: 1936
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Пролог». Краткое содержание книги:
В 30-ті роки почала плідно розвиватися фантастика, про що свідчили твори В. Владка, Ю. Смолича, О. Слісаренка. С. Скляренко випробував себе і в цьому жанрі, написавши фантастичний роман «Пролог» (1936 р.).
Колись у купе вагона, не знаючи імен одно одного, не знаючи, куди, чого й до кого хто їде, розбуркані, зворушені тим, що колеса вагона ритмічно стукотять, що спереду в темряві ночі запалюються, відкривають путь зелені семафори, а поїзд летить вперед, — ми почали розмову. Я і невідома мені жінка. Поїзд летів, за спітнілим вікном моргали вогні селищ, інші подорожні спали, надворі стояв мороз, а у вагоні було тепло. Ми почали розмову. Вона тривала недовго, але здавалось, що ми знали одно одного роки. Так багато було сказано за цей короткий час, що острах брав, — а про що ж говорити наступної хвилини? Уже не розмова, а щось більше — рідніше й ближче повинне прийти. Хотілося тиснути руки, здавалося, що це — міцна, надійна зустріч, від неї, як від основи, починає виростати щось нове.
І тоді… сонний кондуктор приніс квитки, жінка, поспішаючи, збирала свої речі, я їй допомагав, поїзд, скрегочучи, гальмував біг, у двері вагона війнув знадвору холод, зачинилися двері, за спітнілим вікном я побачив бліде, стурбоване обличчя. Два дзвоники вибив черговий на пероні. Поїзд рушив далі, жовті, вогники станції, чорна водокачка, стрілки лишилися позаду.
— Ваше ім’я… Ім’я? — хотів я крикнути.
Відкривалися зелені семафори, стукотіли колеса вагонів, і рідне тільки що обличчя зникало в імлі, і немов нічого не було в ньому знайомого, — усе як сон, як ефемери.
А за кілька днів зовсім важко було пригадати обличчя: у вагоні була півтемрява, верхні полиці були спущені, і темрява ще збільшувалась. Тільки лоскіт проймав тіло при згадці, що були теплі, приязні розмови, коли відкривались зелені семафори вночі.
Зал був заповнений. Не тільки сісти, а навіть стати ніде. Проходи забиті. Більше молодих, але були й літні люди. Всі хотіли бачити й чути Стеллу.
По обидва боки сцени два кам’яні телемони Атланти закидали руки за спину і немов приймали велику вагу на свої плечі — тримали на собі важкий архітрав. М’язи кам’яних велетнів були напружені, червонуватий колір постаментів допомагав ще більше підкреслити їх силу. Завіса на сцені була важка. Мені здавалося, що коли б Атланти її не тримали, вона б неодмінно упала.
Людмила, моя дружина, сиділа поруч зо мною. Надзвичайно спокійна, горда успіхом Стелли. Прибралася в синє плаття, на плечах широка шовкова шаль. Вряди-годи оберталася, оглядала зал, і тоді всі бачили викарбувані на її широкому лобі брови, піднесені посередині вгору і спущені вниз у куточках губи, суворі очі.
— Сьогодні Стелла дуже неспокійна, — сказав я Людмилі. — Я турбуюсь.
— Дівча, — відповіла вона. — Хіба така дівчинка може розуміти своє щастя? Щоб шанувати своє становище, треба звикнути до нього.
Я нічого не відповів їй. Я зрозумів, чому тільки що замріявсь, і чому мені спала думка про випадкову зустріч з невідомою жінкою у вагоні. Ми тоді вийшли на різних станціях, і все скінчилось. Ефемерне в згадках не страшне.
З Людмилою ж у нас вийшло інакше. Ми почали розмову, як подорожні у вагоні, нас вона захопила, ми повірили в реальність ефемерного, і от ідуть дні, минають роки, а ми живемо і не знаємо одно одного. Сьогодні я сиджу рядом з Людмилою в залі театру, вона звикла до свого становища і вважає, що Стелла звикне до свого, а у мене враження таке, немов би я сиджу в купе вагона, поїзд летить вперед, відкриваються в далині зелені вогні семафорів, ось скоро буде моя станція.
Ні! Я уриваю думки. Навіщо думати про це, коли є дочка, коли є для кого жити? Поїзд летить, а в далині вимальовується не невідома станція, а прекрасне майбутнє дочки.
Вогні в залі потухли. За сценою тричі ударили в гонг. Поволі очі призвичаїлись до темряви, і тоді окреслились суворі кути залу. В оркестріоні грали скрипки. Їм почали вторувати духові інструменти. Вдарив барабан. Розсипалась каскадом арфа. Завіса розірвалась надвоє, попливла в боки, і чорна пустка сцени, як печера, чотирикутником вималювалась перед нами.
«Чи там вона, — подумав я, — чи немає ще?»
Настирливо довго грав оркестр.
«Навіщо оркестр, коли сьогодні гратиме вона? Навіщо йому грати?» — ладен був розпачливо крикнути я.
Оркестр поволі затих. Виплески його, як прибій у морі, завмерли на галереях. В залі було надзвичайно тихо, як часом тихо буває уночі в степу, коли далеко на обрії пробігла блискавка і ось має долетіти відгомін грому. Тиша примусила мовчати мене й усіх. Ждали, що тишу проріже те, чого ми зовсім не сподіваємось: може, крик розпачу, може, вигук безмежної радості, може, що інше?! Всі ж для того й ідуть у театр і на концерти, щоб бачити й чути щось незвичайне.
Мабуть, я мріяв і заплющив очі, бо не помітив, як Стелла з’явилась на освітленій сцені. Маленька дівчинка стояла і привітно махала рукою. Вона посилала ручкою привіт мені. Вона не бачила матері, була в цю хвилину байдужа до тих, що сиділи в залі, — вона дивилася на мене. Я засміявся, і вона відповіла посмішкою.