Якщо на землі є пекло…

Наприкінці серпня ночі стали прохолодні, рясно випадала роса. На голому вогкому піску кар'єрники, що ще лишалися живими, збивалися щільніше докупи, щоб зігрітись. Знекровлені, виснажені до краю, вони й у сонячний день відчували, як холонуть руки, ноги, все тіло, а вночі дрижали від холоду, як у лихоманці. Всі троє хлопців по черзі розтирали один одного, розганяли по висхлому тілу кров, а інакше навряд чи й вставали б під час підйому. Неволя навчила всіх, що були тут, триматися гурту, підтримувати один одного, допомагати. Як тільки бачили, що хтось (незалежно від національності: німець, поляк, бельгієць, француз, єврей чи словак) збайдужів до життя, бралися всі разом розраювати його, викроювали з черпака баланди зайвий ковток — і, дивись, той уже трохи збадьорився, повернув собі надію на порятунок. Це зворушувало, породжувало довір'я один до одного…

Настав день, коли кар'єрників погнали в лазню. Це означало кінець карантину, а тому в кожного зажевріла надія на краще. Звичайно, лазня — це лише назва. Біля камери дезинфекції та прожарки їх роздягнули і, поки прожарювалося брудне, вошиве лахміття, стригли й дезинфікували так, що аж випадало волосся, горіло все тіло. Потім їх, зовсім голих, з годину тримали в строю. Це називалось «загартовуванням». Така процедура і влітку, і взимку влаштовувалася за будь-якої погоди. Ті, що витримували, потрапляли нарешті в душову, під потужні струмені крижаної або нестерпно гарячої води. Ні мила, ні рушників, звичайно, не було. Вода в душову завжди подавалася така, що ті, хто, не витримавши спраги, ковтав її, через кілька годин гинули в страшних муках — настільки вона була отруєна хлоркою. Після цього «душу» видавали прожарене лахміття і гнали в барак чи на роботу.