![Митькозавр iз Юрківки [сборник] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/7/8/5/6/mitkozavr-iz-yurkivki-sbornik-download.jpg)
Митькозавр iз Юрківки [сборник]
- Автор: Стельмах Ярослав Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-5630-6
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Митькозавр iз Юрківки [сборник]». Краткое содержание книги:
Про незвичайні, таємничі пригоди Сергія та Митька (і не тільки їх) весело розповідає відомий український письменник Ярослав Стельмах у своїй книжці повістей та оповідань «Митькозавр із Юрківки».
– Ні, не темряви, а болота, з якого воду набираю. Не так болота, як Болотяника. Його всі бояться.
– Болотяника? Це ж хто такий? – зацікавився Толябун.
– Та невже я тобі про нього нічого не розповідав?
– Ні.
– Е-е, то ти нічого не знаєш. Ну то слухай.
– Ану-ну, – підохотив його лев.
Вовк відкашлявся:
– У нашому лісі, отамо, – махнув лапою, – лежить велике й підступне болото, яке називають Страшним. На вигляд воно зовсім не схоже на болото, а ніби велике поле, поросле травою й квітами. Але то тільки на вигляд. Варто будь-кому пройти по тому полю кілька кроків, як сердегу одразу засмокче підступна драговина. Ще малим кидав я туди всяке паліччя, і воно безслідно зникало в глибині. Навіть жаби не живуть там, а тільки комарі. Мами лякають трясовиною неслухняних дітей, але туди й так мало хто навідується.
Та одного разу трапилось таке, що Страшне болото стало ще страшнішим. Кілька років тому однієї грозової ночі з самої його середини, – звідти, де в тумані бовваніють дерева, – пролунав дужий вибух. А може, то вдарив грім – хтозна! Так от, кажу ж, може, страшного в тому нічого й не було, але відтоді й почалися дивовижні речі.
Мало не щодня чулися з того місця крики: «Сюди! Сюди! До мене! Агов!» – а через деякий час дядько Кажан, полюючи на комарів, ніби бачив постать у білому, яка бігала по твані, вимахувала руками й репетувала. Кажан, правда, недобачає й недочуває, тож міг те все й вигадати. Хтозна… Так чи не так, а відтоді до болота взагалі ніхто не потикається. Поміркуй сам. Хто може бігати по трясовині, наче по твердому, та ще й кричати? Не інакше – якась мара, Болотяник заманює на грузьке невинні жертви. Ще й понині можна почути іноді ті крики. Тому й побоююсь я підходити до того місця смерком, не те що вночі.
– А може, то марсіянин, га? – несміливо поспитав Толябун. – А ще я десь читав про літаючі тарілки. Може, саме одна така тарілка зламалася й ляпнулась в болото?
– Воно так гахнуло тоді, ніби не тарілка, а цілий баняк!
– Тьху! Та при чому тут баняк! Тобі одне в голові. Скоро вже, крім полумисків, взагалі нічого не бачитимеш. Книжки треба читати. Темнота! У тебе хоч одна є в хаті?
– Аякже! – гордо мовив Вовк. – Аж дві!
Він поліз у закапелок і витягнув на світ потріпані книжки:
– О!
– Ти бач! – здивувався лев. – Дай-но сюди! Так, усе зрозуміло, – сказав, ледве глянувши на заголовки. – «Їстівні гриби» і «Читанка» для першого класу. Годі було від
тебе чогось іншого й сподіватися. Ну, з грибами ясно – ти ж травоїдний, – а «Читанка» навіщо?
– Ге-ге, – засміявся Вовк. – Відібрав у якогось малюка. Я її під чавунець підкладаю, коли їм, бо стіл полірований.
– Зрозуміло, академіку! Слухай, – зблиснули раптом левові очі. – Кажеш, усі в лісі знають про Болотяника?
– Усі, усі.
– І бояться його?
– Ще й як.
– Ідея! – гукнув лев і вискочив надвір.
Ухопив простирадло, що сушилося на жердині, обмотався ним і з криком «Болотяник!» гайнув у хату. Тільки-но його постать у білому з'явилась на порозі, як Вовк заревів:
– Болотяник! Рятуйся! – і метнувся у двері.
– Стій! Ти що, здурів? Це ж я! – вхопив його за хвіст лев, скидаючи з себе простирадло.
– Ху! Ну й налякав! – одхекувавсь Вовк, тримаючись за серце. – Аж душа в п'ятах.
– Якщо вже ти так налякався, – радів лев, – то що буде з отими куцохвостиками! Уявляєш? Та вони заціпеніють од страху! Ось ми їх чим візьмемо!
– То ти хочеш… – почав був Вовк.
– А певно ж! Нацупимо на себе оцю хламиду – і хапай їх голими руками. Молодець я чи ні?
– Молодець! – одказав Вовк. – Стратьог!
Розділ VI
Буцик із Бурмосиком запаслися дровами на зиму і з легким серцем крокували додому, балакаючи про Люську.
– І що найголовніше, – казав Буцик, – ти помітив: останнім часом вона дуже змінилась.
– Таки змінилась, – охоче підтвердив Бурмосик.
– А якою стала роботящою! По хазяйству вже собі раду дає. А як навчилася готувати! Я думаю, таку велику силу має вплив колективу, тобто нас із тобою.
– Але не тільки це, – озвався Бурмосик.
– А що ще?
– Та бач… – мовив Бурмосик. – Е-е… Ти звернув увагу, що Люська ось уже скільки днів ходить із замотаною рушником головою?
– Каже, бідна, що голівка болить. І ліки не допомагають.
– Так знай же, що ніяка голова в неї не болить!
– Не болить? – здивувався Буцик.
– Ні, – відповів Бурмосик. – Просто я підсунув Люсьці замість її дзеркальця – криве, з того уламка, що мені подарували минулого літа циркачі! І тепер вона думає…
– Ай-я-яй, – урвав його Буцик. – Бідна дівчинка! Ну навіщо ж ти так?
– Бо вона нічого не робила.