Гірчичне зерно

— У мене ж пенсія. Жив у місті доти, доки мав силу. Ти ж знаєш нашу квартиру, скільки там усього треба доглянути, прибрати. А тут я ожив: город, як бачиш, засадив, повітря здорове… І смерті не чую коло себе.

— Ви добре виглядаєте, тату. У вас душа здорова, а на моїй уже живого місця не лишилось. Я б тут жив, якби знав, що вилікуюсь. Пожертвував би й своїм «стилем». Зрештою, це теж було б у моїм стилі. Поворот — і вже позаду нічого нема, щезло з очей. Безліч поворотів, ніби безліч оновлень. Втрати, чим їх більше, тим легші.

— Людина не залізна, — зауважив Басараб. — І кожна втрата їй дорого коштує. Невже ти думаєш, що я весь час був спокійний? Навіть якби хотів, мені б це не вдалося. Голод, війни, еміграція, втечі… Все міняється з часом. Не змінюється лише те, з чим ти народився, бо воно дається не долею, а природою чи богом. Я вночі думав над тим. Треба раз у раз спинятись і прислухатись до природи. Там — сама правда. Дуже мало людей народжується підлими. Це у них в крові. Може, їхні предки мчали на конях, грабуючи і винищуючи все на своєму шляху, бо вважали, що коли не вони, то їх… Я й сам сумніваюся, чи вдалося б навернути отих людей до добра.

— Тату, то все філософія, яка набридає ще до того, як її почуєш! Я мав час подумати. Цілих три роки думав і дійшов висновку, що в стоячій воді форель не живе. Слава богу, не кожен з нас такий, як форель…

— Але форель любить бистру і чисту воду. Тому ні в Дністрі, ні в Бистриці вона не живе, бо вода уже не така чиста.

— Це вже деталі! — відмахнувся Грицько і на якийсь час замовк. Розмова обох їх втомила.

— Тихо тут увечері. Все спить. Як у стоячій воді. Бачите, тату, мені вистачило кількох днів, щоб знову відчути себе фореллю. Я сюди пішки прийшов. Із самого Львова. І грошей не було. Зрештою, хіба в них справа? Міліція затримала за бродяжництво. Хочеш мандрувати — мандруй у відпустку або на пенсії. Отак мене зустріли рідні краї. Я би міг за дві години сюди приїхати, але хотів пішки, щоб згадати, що це таке — свобода йти куди тобі заманеться на своїх ногах. Ох, тату, якби ж то озлобленість, а то байдужість, котра вбиває охоту до всього! Оце зветься кінець молодості…

— Що ж, синку, — зітхнув Басараб, — у людини не один вік…

— Я нічогісінько не зробив, нічого! — урвався голос Грицькові.— Нічого не навчився, не прочитав і десятої частини тих книжок, які мав прочитати; я не любив нікого, врешті-решт, — лише втікав, щоб не загрузнути в брехні і підлості. Єдине, чим я можу гордитися, це те, що я ніколи не робив зла слабшому за себе. Бачите, тату, ви в мене за сповідника…

— Якщо легше, то говори. Я дам тобі прочитати Сковороду. Я півжиття вчуся у нього спокою. Він казав, що рід людський — це чорна книга і треба її читати забавляючись.

— Знаєте, мені здається, що ви все життя спостерігали, до чого я докочуся. Добре, що хоч не казали потім: «Я так і думав». Я довго шукав у вашій святості слабкого місця, бо абсолютно досконалий хіба господь-бог. Тепер бачу, що ви ніколи не втручались. Ви нас створили, щоб ми самі давали собі раду. І от маєте: один — вічний волоцюга, а другий — жлоб і куркуль. Тіштеся, тату!