Пригоди Пелле Безхвостого

Нараз із одного підвального віконця вийшла надвір маленька прегарна кицька. Ніколи ще Пелле не бачив такої красуні. Він подумав: «Ану ж, причепурюся». Вмився, підійшов ближче й мовив:

— Дозвольте відрекомендуватися — Пелле.

— Мене звати Інгрід, — сказала кицька, й вони одне одного обнюшили. Тоді затягнулась довга мовчанка.

— Приємне місто, — нарешті мовив Пелле, бо ж годилося якось зав’язати балачку.

— Доволі приємне, — згодилась Інгрід. — Щоправда тут сутужно з пацюками.

— А з салакою? — спитав Пелле.

— Непогано, — відповіла Інгрід. — Принаймні, в рибні дні. Щоп’ятниці в місті завжди є свіжа риба. Тоді ми з мамою йдемо на ринок і робимо запаси. А одна пані в ліловому вбранні, яку називають панна Стрем, завжди надзвичайно привітна й дає нам стільки салаки, скільки захочемо.

— Здається, в цьому місті вам добре ведеться, — мовив Пелле. — Але скажи мені таке — чи багато тут собак?

Ще Пелле не скінчив питати, як із завулка показався рудий пес із зморщеною мордою. Він біг просто на них. Недовго думавши, Пелле вскочив у підвальне віконце. Висунув ізвідти голову й зашепотів до Інгрід:

— Мерщій сюди! Хіба ти не бачиш, хто біжить?

— Ет, — усміхнулась Інгрід. — Нема чого боятися. То ж усього-на-всього старий Дюкс. Привіт, Дюксе!

— Привіт, — не вельми гречно буркнув Дюкс, знехотя обнюхуючи Інгрід.

Пелле у підвальному віконці тремтів од напруги. Як Інгрід на таке наважилася?

Обнюхавши Інгрід, Дюкс рушив з місця.

— Найпалкіші вітання Шарлотті! — гукнула йому вслід Інгрід.

— Дякую, — не вельми приязно буркнув Дюкс.

Він пішов нерівною бруківкою далі, й тоді Пелле нарешті виліз зі свого сховку.

— І ти дозволила, щоб той Люкс нюшив тебе своєю зморщеною пикою? — здивовано скрикнув Пелле.

— Його звати не Люкс, а ДЮКС, — поправила його Інгрід.

— Як можна зватися ДЮКСОМ? — спитав Пелле. — Що то означає?

— Та то ж латинське ім’я, — відповіла Інгрід. — Тут поблизу мешкає ангорський кіт Катіліно, він знає латину. Якось я його спитала, що означає ДЮКС. На його думку, слово ДЮКС означає «зморщений на виду», але він того не певен.

— Однак Дюксові те ім’я до лиця, — сказав Пелле. — Він таки зморщений. Я таких зморщених зроду не бачив.

— Якось у дитинстві Дюкс мене мало не порвав, — вела далі Інгрід. — Та саме наспіла мама, стрибнула на нього й подряпала так, що йому довелося підібгати хвіст і давати драла. До речі, про хвости. Де це ти подів свого? — спитала Інгрід.

— Ми ж говоримо про Люкса, — сказав Пелле.

— Про Дюкса, — поправила Інгрід. — І після того випадку Дюкс більш не нападає на котів, всі ми тут про це знаємо й ніхто його не боїться.

— Та звідки б же я таке знав, — мовив Пелле. — До речі, мені дуже хочеться побачити твою маму.

— Скоро побачиш, — сказала Інгрід. — Ми живемо в четвертому підвальному віконці, якщо брати від Річкової вулиці ліворуч. Напевно, мама вдома.

Так, мама Інгрід була вдома. Саме тоді, як Інгрід зайшла до їхньої осельки й завела за собою несміливого Пелле, мама сиділа в зручному кріслі-гойдалці з навушниками на вухах.