Ойойкове гніздо

Аеросани

Я давно помітив: Грицько Хмельовий дивний стає, коли бачить Лідку, мою старшу сестру. То скривиться, ніби кислицю з’їв, то раптом стає веселий-веселий, аж вибрикувати йому хочеться.

Після уроків навмисне скличе хлопців на толоку, напроти нашої хати; широко розставить жилаві ноги, пригнеться і войовниче скаже: «Ану, братва, налітай!» Низенький, пругкий, стоїть, як роздратований півень, готовий до бою. Кілька сміливців шуліками налітають на нього і тут же, мов снопи, падають на землю. А він уже інших викликає на герць і краєм ока зиркає, чи ж не бачить його гордовита сусідка.

А то, бувало, вилізе на бересток, причаїться, заховавшись у листі. Ось іде стежкою сестра з відром води. Тільки порівнялась з деревом, раптом — шелесть! — прямо під ноги їй звалюється Грицько.

— Тю, пришелепуватий! — відсахнеться вона.

А Грицько — і задоволений, і присоромлений — з реготом тікає в кущі. День, два не показується Ліді на очі, а потім знову намагається якось привернути її увагу.

Та сестра ніби не помічала його. А коли він набридав їй своїми витівками, холодно кидала:

— Задавака ти і більше нічого.

«От безсердечна! — думав я. — Не бачить, чи що, як болісно кривиться хлопець?»

Сусід був для мене загадковою істотою. І весь його дім оповивала якась таємниця. Підкравшись глибоким рівчаком, я інколи заглядав на подвір’я діда Хмеля (так в селі називали Гришиного батька). Біля хати на цепу розгулював здоровенний чорний пес. Зачувши шарудіння, він скажено гарчав і кидався в усі боки.

— Чого виєш, дурний! — чувся сердитий голос.

З хати виходив заспаний дід, низенький, присадкуватий, з рудою пом’ятою борідкою. Він жадібно втягував ніздрями повітря і підозріло дивився довкола. Його маленькі злі очі нишпорили по всіх закутках.

Я злякано рачкував назад. Ще, чого доброго, запримітить старий! Я боявся мовчазного і похмурого діда. Жив Хміль, на відміну від усіх, відлюдно. Вночі стеріг зерно в степу, а вдень відсипався. В гості до людей не ходив і до себе нікого не запрошував. Його друга жінка (перша, кажуть, померла) теж рідко показувалася в селі.

Та коли я заглядав на подвір’я Хмеля, мене цікавили не старі диваки. Між хлопцями ходила чутка, що Гриша будує аеросани. І збирається ніби на них здійснити подорож аж на Північний полюс. Аеросани! Це звучало, як пісня, як приваблива казка. Хоч би краєчком ока глянути на чудо-машину!

І ось випала скоро щаслива нагода.

Якось у неділю прийшов до нас Гриша. Я саме ліпив чоловічка з глини. Такий у нас, в другому класі, урок задали. Присів Гриша, подивився на мою роботу.

— І хто вас учив! — хмикнув насмішкувато. — Голова більша за тулуб…

Узяв кусок глини і миттю зліпив фігурку. Дуже симпатичний вийшов чоловічок. Ніби живий.

— Не заважай! — буркнув я заздрісно.

Гриша глянув у вічі примирливо. Таємниче спитав:

— Батьків немає?

— Немає.

— А Ліда?

— В хаті. Німецьку зубрить.

Худе, різко окреслене обличчя Гриші зблідло. На переніссі зійшлись густі рудуваті брови.

— А тобі чого?

— Та так, — зітхнув Гриша. — Фотографії приніс.

Пригадалось, як він крутився коло моєї сестри і клацав саморобним фотоапаратом. І охота йому ото бігати за Лідкою! Подумаєш — цяця! Не знає Гриша, кого собі в друзі брати. Сказав би мені хоч півслова — на край світу пішов би за ним. Разом аж на Північний полюс подались би. А сестра — хіба зрозуміє вона хлопчачу душу?

Жаль стало мені Гришу.

— Покликати Лідку?

— Ні, ні, не треба! — підвівся Гриша. — Я в хату піду.

Через мить він вискочив з хати червоний як рак.

Навздогін йому полетіло якесь скельце, брязкнуло і розбилось. А потім ще одне, і ще…

— Ось я в школі скажу! — крикнула, схлипуючи, Ліда.