Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Детская проза » Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим

Электронная книга - «Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим». Краткое содержание книги:

  Може, декому видасться дивним, що кіт узявся за літературу, але це цілком зрозуміло. Річ у тім, що котові випадає бути свідком таких моментів у житті людини, які сховані від суспільства — кіт чує розмови, що точаться в родині, бачить, що роблять люди, коли їх ніхто не бачить. Словом, я перебуваю в таких умовах, в яких не може бути жоден письменник, і можу писати про те, що справді бачив і чув, не домислюючи і не вигадуючи, як то змушений робити письменник-людина.     Взявся я за перо ще й тому, що деякі вчинки людей дивують мене. Я хотів поділитися з людьми враженнями від їхнього життя, щоб вони поглянули на себе, так би мовити, збоку, бо ж збоку краще видно і достойності, і хиби.     На жаль, письменник, який редагував мій рукопис, дещо викреслив з того, що було написано цікавого про людину... Щоб ні в кого не лишилося сумніву, що все це дійсно написав я сам, розповім, як я навчився писати. Не така це вже складна штука.     Треба взяти в лапку олівця і вивести першу літеру, потім другу, третю і, коли вийде слово, трохи відступити і таким самим способом написати друге слово, а, закінчивши фразу, поставити крапку. Якщо якесь написане слово мені не подобалось, я злизував його язиком. Для мене це було значно зручніше, ніж перекреслювати. Тому я перейшов на чорнило і ручку, бо злизати чорнила легше, ніж олівець.     При писанні багато важить положення хвоста. Ні в якому разі не слід ним махати. Хвіст повинен лежати на столі, це створює необхідний упор для всього тіла. Інакше літери виходять не такі гарні, а інколи бувають просто нерозбірливими.     Може, дехто гадає, що мені легше друкувати на машинці, та це не так. Я не зміг навчитися друкувати на машинці. Як тільки я натискував на клавіш, зразу вистрибував важіль з літерою, і, хоч я знав, що це важіль, мені щоразу здавалося, ніби це миша, і я кидався на літеру, хапаючи її кігтями. Від цього псувалася машинка, а також мої стосунки з її господарем, а головне — друкування посувалося страшенно повільно, бо думка уривалась, натхнення зникало, і я довгенько сидів, щоб знову повернувся робочий настрій. Л а п ч е н к о
1 ... 9 10 11 12 13 14 15 16 17 ... 29
Перейти на страницу:

На обличчях молодого покоління і жінок я читав захват. І це не дивно: коли вони бачили у себе лектора та ще з таким розкішним хвостом і з такою пухнастою шерстю? До того ж серед усіх присутніх я був єдиний чорний кіт. Я ще раз окинув оком аудиторію і помітив худе, з закислими очима кошеня, яке, проте, дивилося на мене скептично. Підборіддя в кошеняти було вимазане в сажу, а вуса підстрижені. Котик, що сповіщав про мою лекцію, помітивши, на кого я дивлюся, весело підморгнув мені і шепнув на вухо:

— Це наш стиляга!

Я стримав усмішку і почав:

— Тема моєї лекції вам відома. Ви живете в родинах, де є малі діти, яким розповідають казки. Отже, ви знаєте художні твори з героями-котами. Я глибоко поважаю людей, але не буду брати приклад з людей-лекторів, які в своїх лекціях люблять переказувати те, що всім відомо.

Аудиторією пройшов схвальний гуркіт. Лише старий кіт глянув на мене із зненавистю, а його товстий приятель зазирнув йому в вічі з явною підтримкою.

— 3 поваги до вас я не говоритиму про ті твори, яких ви не читали. З поваги до себе я не говоритиму про ті твори, яких я не читав.

У відповідь пролунали сміх і аплодисменти, а старий кіт ще більша спохмурнів.

— Друзі! — провадив я з піднесенням. — Критик повинен дати прниципіальну оцінку твору і розтлумачити значення художніх образів, розкрити все їх багатство, всю їх глибину, весь їх пафос. В чому ж пафос кота з твору «Кіт у чоботях»? В тому, що кіт виступає тут як позитивний тип. Виступає як кіт, достойний наслідування! Казку створили люди. Звідси логічно випливає, що людина любить і поважає котів. «Кіт у чоботях» — твір французький. А візьміть ви російську казку про «Кота і півня», де головний герой твору Котофій Котофійович не лише врятовує од смерті дурного півня, а й носить дідові на роботу сніданок і обід! Це кіт-трудівник! І так скрізь! В усіх творах!

Я зробив паузу.

— А «Кіт-злодюга» Паустовського? — почувся іронічний голос улесливого кота.— Хіба в цьому оповіданні письменник не спотворив образ радянського кота? Чого ж ви про це нічого не кажете?

Всі притихли, молодь запитливо поглядала на мене, чекаючи, що я скажу.

— А як на вашу думку? Спотворив чи не спотворив? — спитав я в свою чергу.

Дехто хихикнув. Улесливий глянув на того, що сміявся, потім на мене і, не зрозумівши підступності, самовпевнено промовив:

— А як же ще можна кваліфікувати твір, коли кота змальовують злодюгою? Це спотворення! Я особисто так вважаю.

— Ах, особисто?.. — промовив я, не приховуючи глузування.— А ви особисто читали це оповідання?

Він зніяковів, а знайомий сіренький котик аж затанцював від задоволення, потім підвівся і, захлинаючись від хвилювання, промовив:

— У цьому оповіданні письменник описує, як кіт-злодюга став чесним котом, котом-трудівником.

По аудиторії пройшов смішок, і я, бачачи, що всі зрозуміли, що за тип цей улесливий кіт, добив його однією фразою.

— Може, у вас ще є запитання? — кинув я йому, і аудиторія вибухнула реготом.— Так! — промовив я після паузи.— Люди нас люблять, складають про нас казки і пісні, пишуть оповідання і вірші. А ми? Давайте ж глянемо на самих себе. Чи достойні ми того образу, який створив народ? — Я допитливо оглянув слухачів і побачив, що улесливий опустив очі.— Чи достойні ми нашого високого імені? Ви всі знаєте, що з родини котів вийшов цар звірів — лев, що з родини котів вийшли тигри, що ми є дядьками і тітками цих відомих і страшних звірів? Затямте собі: не кіт з родини левів чи тигрів, а тигри і леви з родини котів!

Я помітив, що на обличчях багатьом присутніх, особливо молоді, засвітилося почуття власної гідності.

— Я повторюю: чи достойні ми того образу, який створив народ? Як розцінити, наприклад, такий факт? Сьогодні я зайшов до комори і спіймав там чотирьох мишей. А де ж були ви? Як ви могли допустити таке розплодження мишей? Треба менше спати,— провадив я суворо,— треба більше думати, більше турбуватися про виконання обов'язків, покладених на нас історією! Чи розумієте ви нетерпимість такого становища?

— Ти нажерся коропів,— грубо прохрипів старий кіт,— то тобі можна ловити мишей,а як ми сидимо на одному хлібі, то не дуже потягне на полювання...

Зчинився галас, і я відчув, що більшість слухачів не підтримує старого кота, що настрій присутніх в основному здоровий.

— Ничипоре,— сказала літня кішка,— навіщо ти брешеш? Хіба тобі не дають потрухів з риби? Хіба ти не крадеш м'яса у своєї хазяйки? А хіба ти не задавив недавно двох голубів та не потрощив їх з кістками? Старий кіт злісно нявкнув на кішку, а його сусіда докірливо на неї блимнув.

— От бачите, товаришу Ничипоре,— сказав я лагідно,— справа, виходить, не в харчах, а в характері індивідуума! — Я вжив слово «індивідуум», щоб показати свою освіту, і це була моя помилка.

— А! Так я по-твоєму індивідуум! — скрикнув Ничипір і стрибнув на мене всією вагою свого тіла.

Я відчув біль у хребті і, збивши блискавичним рухом агресора, схопив його зубами за карк, одночасно так ударивши його кігтями, що в повітря полетіла жовта шерсть. Щоб бути об'єктивним, я повинен додати, що в повітрі літала і чорна шерсть, бо Ничипір був дужим котом. З кожною хвилиною ми скаженіли. Кусали та дряпали один одного з енергією, гідною кращого застосування.

Молодь вигуками підтримувала мене, і тільки товстий підлабузник кричав:

— Бий чорного! Бий лектора!

Але молодість, освіта і сибірська порода взяли своє, і Ничипір спасував. Зализуючи рани, він сів на своє місце.

— Ну що ж, будемо вважати, що перерва кінчилась? — пожартував я. - Продовжимо лекцію?

— Просимо, просимо! — загукали всі і найголосніше кіт-підлабузник. Він тепер одсунувся від Нічипора і улесливо дивився на... мене.

«Підлий же ти!» — подумав и і демонстративно одвернувся від нього.

— Друзі, я не хочу знущатися з переможеного чи показувати свою зверхність — це було б недостойно кота з передовими поглядами, але мушу повернутися до нашого конфлікту з шановним Ничипором. По-перше — в слові «індивідуум» немає нічого образливого. Слово «індивідуум» означає — особа. Тепер я на власній шкурі переконався, що не треба вживати чужоземних слів, коли є свої... І по-друге — шановний Ничипір доводив тут, що він їсть самий хліб і такий став знесилений, що не може подужати мишеняти, але чесно вам признаюсь, що він мало не подужав мене…

У відповідь на мої слова роздався гучний регіт, і тільки Ничипір сердито муркнув.

— На цьому я закінчую лекцію «Образ кота в художній літературі». Чи будуть запитання?

Як і завжди на лекціях, запала тиша. Потім той котик, що сповіщав про лекцію, підняв лапку.

— Будь ласка! — сказав я.

— Чи не могли б ви нам розповісти про ваші героїчні дії минулої ночі?

Я засоромився і відповів коротко:

— Те, що я зробив сьогодні вночі,— обов'язок кожного. Як я міг сидіти склавши лапки, коли готувався злочин?

Моя скромність сподобалась всім, і мене ще раз нагородили оплесками. Щоб побороти ніяковість, я знову загадав ставити запитання.

— Що таке романтик? — спитало те худе кошеня, що весь час дивилося на мене скептично.

Я на хвилину замислився, шукаючи точне формулювання.

— Романтик — це той, хто схильний ідеалізувати людей, життя, хто мріє про щось незвичайне, про подвиги, про самопожертву.

Навколо загаласували, а якесь кошеня писнуло:

— А як ставляться романтики до праці?

— Працюють краще за інших! — твердо відповів я.

— А наш «романтик»,— кивнула літня кішка на кошеня з підстриженими вусами і брудним підборіддям,— каже, що праця принижує живу істоту, і тому відмовляється не лише ловити мишей, а навіть учитися полювати. Він і вуса підстриг, щоб його не заставляли ловити мишей!

— Тоді він не романтик, а звичайний трутень і паразит,— сказав я.

— Правильно! — загула аудиторія.

— Дозвольте! — промовило кошеня-стиляга. — Я недавно читав роман, в якому письменник малює юнака-романтика. Цей романтик грає на більярді, причому на гроші, не хоче вчитися, не хоче працювати і тікає від московського буденного життя на курорт. А я теж мрію навчитися грати на більярді, то чому я не романтик? Я глянув на стилягу.

1 ... 9 10 11 12 13 14 15 16 17 ... 29
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)