Чорна акула в червоній воді

Та подарунок потрібен найпізніше завтра. Але завтра — вихідний і всі магазини будуть зачинені. Можна з глузду з’їхати від цих безкінечних свят. Але чому вона має боятися цього сумирного, доброзичливого старого?

На диво, у старого виявився сірий «Рено». Жаклін подумала про те, як, мабуть, розсердився батько, коли вона зникла ввечері з готелю, нічого не сказавши. Та сподівалася, що все компенсує радість від рідкісного придбання. Колекція старовинних книг завжди була предметом його особливої гордості.

Жоз безтямно любив дочку, яка платила йому тим же. А дні народження стали у них свого роду фетишем. Ось і минулого разу він подарував їй неймовірно дорогу шпильку для волосся — срібного метелика з двома крихітними діамантами замість очей. Тепер вона не залишиться в боргу.

Жаклін раптом помітила, що автомобіль вже давно їде за містом і тепер повертає з широкого Севастопольського шосе на грунтову дорогу. Вона злякано позирнула на старого. Він чекав цього. Не кваплячись, зняв руку з керма і вдарив її ребром долоні по шиї. Дівчина уткнулася лобом у приладовий щиток.

Автомобіль ще півгодини трусився по лісовій дорозі, поки не зупинився на березі річки. Дівчина сповзла з сидіння і не подавала ознак життя. Старий підняв її голову за підборіддя — з куточків рота стікали дві тоненькі цівки крові. Він зняв у неї з волосся шпильку-метелика і хвилин п’ять милувався діамантами в місячному світлі. Обшукав кишені. В джинсах знайшов гаманця, розстебнув, задоволено мугикнув і сховав собі в кишеню.

Відверто кажучи, не вірив, що справа вигорить. Думав — дівчисько злякається і відмовиться їхати. За шпильку можна буде виручити тисяч п’ять «баксів». Якщо діаманти, звісно, справжні. Старий відкинув ручне гальмо, обійшов автомобіль і витяг дівчину. Крекчучи, підтягнув її до берега і зіштовхнув із кручі. Течія підхопила тіло, і воно швидко зникло в темряві. Через годину течія винесе його в море.

Старий розвернув автомобіль і поїхав у місто. Зупинив «Рено» біля валютного бару під виблискуючою неоном вивіскою «Готель „Ореанда“». Зайшов до бару і виліз на високого шкіряного стільця біля стійки. Гукнув бармена. Бармен, високий брюнет у білій сорочці з краваткою-метеликом на шиї, посміхнувся йому, як старому знайомому:

— Є клієнт.

— Мокрушник? — зацікавився старий.

— Так. Сидів за вбивство, щойно звільнився. Не може знайти роботу. Перебивається дріб’язком. Про касу в кінотеатрі «Сатурн» чув? Його робота.

— Дійсно, дріб’язок — дві сотні дерев’яними. На мокру справу погодиться?

— А чому ні? Не помирати ж йому з голоду. На безриб’ї і карбованець — гроші. Та чому б тобі не взятися за це самому?

— Не твого розуму справа. Старі гріхи. Треба, щоб нашими людьми там і не тхнуло. Значить, так. Скажеш йому, що сьогодні о десятій на автостоянку біля готелю «Ялта» прийде дівчисько. Буде одягнена в сірого светра і коротку шкіряну спідницю. Звати Марією. Дівчиську заплачено. Він піде з нею на квартиру, за квартиру теж заплачено, і там тихо, без шуму придушить. А перед цим може з нею побавитися. Гроші тримай, — кинув гаманця на стіл. — Там п’ятсот бельгійських франків. За таку роботу і того забагато. Гроші віддаси, коли зробить справу. Хай зайде до тебе додому. Про мене ні слова.