Країна гіркої ніжності
- Автор: Лис Володимир Савович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8772-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Країна гіркої ніжності». Краткое содержание книги:
«Може, вона звучить у моїй душі?» — подумала Віта й посміхнулася.
Але наступного вечора почула тиху, нехитру, але бентежну музику знову.
З чогось такого, як звук тієї гітари, а не тільки зі страху перед жахливим беззаконним Едиком, народилося й бажання написати листа.
Віта мовби вирушила у таємничий нерозгаданий вечір.
Десь було чути отой звук.
Писала про школу, клас, навмисне детально про навчання, уроки, оцінки, класну керівничку Емілію Миронівну, сувору і разом із тим трохи безалаберну даму, збори, збір макулатури і металолому, шефство над самотніми бабусями. Писала в потаємній надії, що це йому буде нецікавим, нудним, далеким, що перестане їй відповідати — чужому, зразковому, зовсім іншому, ніж він, дорослий дядько-злочинець, дівчиськові.
Він відповідав. Його листи передавала та ж сестра, яку звали Зіна, — мовчки перестрівала й тицяла аркуш паперу. Листи були короткими, у них жодного слова про його теперішнє життя в колонії, мовби його не існувало, зате які то були листи! Листи-новели. Віта не могла їх ніде зберігати, вдома — ні, боялася, що знайде мама, як знайшла ненароком першу любовну записку однокласника Генки Торочка. Спробувала покласти в банку й закопати в ямку під каменем неподалік їхнього будинку, на краю того самого пустища, де її вперше перестрів Едик. Та камінь могли забрати — і тоді чи знайде вона те місце? Або ямку розгребуть бродячі собаки.
Віта вирішила спалювати листи, а перед тим їх завчати напам’ять. Листів більшало, могла переплутати, коли повторювала, і вона склала потаємний список, де записувала кілька початкових фраз, фразу-другу в середині і в кінці. Діставала список і повторювала листа. За цей аркуш паперу (а потім два і три) можна було не боятися — скидалося на цитати, заготовки до шкільного твору, в усякому разі, так вона себе заспокоювала.
Деякі листи пам’ятала й досі.
Лізли до пам’яті — недоладно, раптово, приходили нізвідки непроханими гостями, розбійниками татарської орди, що ось-ось виникне з ночі її минулого.
«Осінь прийшла самотнім босим листком («Чому босим?» —подумала, коли прочитала, Віта), опустилася на мою стежку, брудну, зачовгану ногами, і мені захотілося її порятувати. Не знаю, мала, кого — осінь, листок, себе? Як ти гадаєш?»
«На роботі, куди нас повезли, побачив кущ калини. Зірвав кетяг, попробував — гірка-гірка й кисла, але ж яка солодка! Потім підніс до обличчя руку — і пальці запахли калиною. Думав, шкода мити руку, нас туди більше не повезуть і калини я не побачу, і не побачу ще довго — що ж ви наробили, маленькі гіркі ягідки?»
«Мій кореш Вітьок Ручка знайшов на подвір’ї вороненя з підбитим крилом. Смішне й беззахисне. Оклигало й стало ручним. Хлопці пожартували над Вітьком, як він кудись відлучився, і сховали ворону. Вітько плакав, як мала дитина. А потім раптом закаркав, як справжня ворона. І уяви собі — вороненя відгукнулося».
«Сніг за дверима не по коліно — по самісіньку душу. Закидає цілий світ. Я, здається, на самому його дні, й від того стає тепліше. А у тебе йде сніг? У Києві?»
Сніг ішов, засипав і її серце, душу, до неї озивалося самотнє вороненя, гірко смакувала крихтами ворона, викликаючи з-за обрію весну, цвіли перші кульбаби, літали в небі маленькі, схожі на баранці хмари, падали на долоні бурульки, вона впускала в листи, котрі надсилала у відповідь на його, інші описи й інші почуття. І розуміла: саме їй призначено порятувати цю людину з такою чутливою душею, де серед бруду жила поезія.
А тієї зими небагатослівна Зіна вручила чергового листа — свої Віта відсилала сама, а від Едика передавала Зіна, бо адресовані на їхню домашню адресу могли потрапити до рук мами, а на «до запитання» листів неповнолітнім не видавали.
У листі було два речення: «Мала, дуже хочу тебе побачити. Нестерпно хочу побачити».