Подробиці життя Микити Воронцова

Так, Микита Воронцов дійсно був мандрівником у часі, тільки не по своїй волі та в дуже обмежених межах. І виглядало це таким чином. Воронцов благополучно доживає до вечора 8 червня сімдесят сьомого року. О 23 годині 15 хвилин за московським часом якась сила зупиняє його серце, а свідомість миттєво переносить на сорок років назад, у ніч на 7 січня тридцять сьомого року, де вона вселяється в мозок Воронцова-підлітка, причому вселяється з усім досвідом, з усією інформацією, накопиченими за прожиті сорок років, зовсім витісняючи, між іншим, усе, що знав і пам’ятав Воронцов-підліток до цієї ночі. Далі, Воронцов знову благополучно доживає до вечора 8 червня сімдесят сьомого року, і знову та ж сама невідома сила вбиває його тіло й переносить його свідомість, збагачену, до речі, досвідом та інформацією нових сорока років… і так далі, і так далі.

І так повторювалося з ним невизначена, можливо, й незліченна безліч разів. Може, тисячу й одне життя прожив Микита Воронцов. Може, в останніх своїх життях він уже давно забув, коли це сталося з ним уперше. А може, вперше це ніколи й не відбувалося… (Тільки не варто здивовано розводити руки й закочувати очі: наука як форма людської уяви вміє, безумовно, багато гитик, але натура уміє цих гитик в незліченну безліч разів більше.)

Слід узяти до уваги, що в подробицях усі ці його життя співпадати, звісно, не могли. Надто багато випадковостей виникає в кожному житті, надто багато ситуацій вибору й варіантів ситуацій у мікросоціумах. Скажімо, в одному житті Воронцов міг одружуватися на Вірі, в іншій — на Клеопатрі, в третій — на Розі, а в четвертій він міг взагалі від цієї справи утриматися й дати собі відпочинок від сімейних тягот. Допускається навіть, що колись його здолала туга і він повісився ще до війни, а колись його розірвало на шматки ворожим снарядом, а колись він загинув в авіаційній катастрофі задовго до свого терміну. Але коли б і при яких би обставинах не уривалося його життя, він незмінно повертався в ніч на 7-і січня тридцять сьомого року й наново починав чергове сорокаріччя.

Немає сенсу ставити собі питання (продовжував Варахасій Щ., піднявши товстий вказівний палець), як і чому усе це з Воронцовим відбувалося й чому саме з Воронцовим. Наука ці висоти ще не перевершила і перевершить, слід вважати, не найближчими днями. Бо тут ідеться про природу часу, а час — це така матерія, в якій будь-хто з нас не менш компетентний, ніж найбільший академік. Можливо, гіпотеза, запропонована ним, Варахасіем Щ., і не відповідає дійсному стану справ у всесвіті, але нехай хто-небудь спробує її спростувати! Зокрема, абсолютно не має сенсу закочувати порожні очі, ворушити губами і загинати пальці. Порожня ця справа — намагатися уявити собі, як співвідносилися незліченні реальності Микити Воронцова з нашою єдиною реальністю. Ми маємо тут справу, поза всяким сумнівом, з вищими, нам іще невідомими проявами діалектики природи, людський мозок до них поки не пристосований, особливо мозок досить рядового літератора, так що нічого тут напружуватися, а то, не дай бог, пупок розв’яжеться. Належить просто прийняти як даність: Микиті Воронцову випало багато разів проходити мостами, «по яким нам більше не ступати…»