Золотий маг. Книга 1. Зерно

Додому вони дісталися, коли вже почало темніти. Вовки залишилися на межі лісу. Прайм спробував було побігти за новим товаришем, але Вова рикнув на нього і він зупинився. Зробивши крок із лісу, Нік помітив, як за спиною зімкнулися непролазною стіною дерева. У цей день він побачив стільки незвичного, що навіть не здивувався черговому диву.

Вечеря пройшла без будь-яких пригод. Здавалося, що присутність гостя все ще бентежила мешканців будинку. Говорили за їжею мало і більше про домашні справи. Коли ж поїли, Ліна відправила Аню готувати настоянку на завтра. Нік хотів було подивитися, як це робиться, але мольфарка попросила його залишитися. Вони сіли в зручних кріслах перед каміном. Незважаючи на спекотну погоду на вулиці, камін горів, але було дивно, що при цьому біля нього не було жарко, а просто приємно тепло. Напевно, і тут не обійшлося без магії.

— Ну що, Ніку, як тобі сьогоднішній день? — запитала Ліна.

— Дуже насичений. Стільки всього побачив. Я вже більше десяти років пишу про всякі екстрасенсорні й незвичні дива, але такого не бачив.

— Ти просто справжніх чародіїв ще не зустрічав. Всі, кого ти бачив, це люди, які або взагалі не мають нічого спільного з магією, або спонтанні майстри, що випадково іноді користуються силою.

— А багато є справжніх магів?

— Та ні, дуже мало. Я ж казала, що сили немає на Землі. Та й знань багато було втрачено.

— Ліно, але ж ви за стільки років могли б виховати не один десяток!

— Ніку, я не можу тобі все зараз розповідати. Можливо, прийде час і я зможу це зробити. Я ж тут не дуже давно. Тільки останні тридцять років. Ти знаєш, чародіїв в принципі не може бути багато. Для сильного мага треба мати дар. Боже Зерно. Або, як його ще називають, магічне Зерно. А потім ще довго і важко вчитися. Але тут мало сили, та й посидючих учнів мало. Всі хочуть швидко вчитися і одразу стати славетними.

Нік допоміг Ліні піднятися, і вони пішли в лабораторію. Як виявилося, вхід туди був захований під сходами. Вірніше, там було два входи. Один на кухню, а другий вів у ще одне приміщення. Воно було якраз за стіною від великої кімнати. Він зайшов за жінкою і зупинився, аби роздивитися навколо. Комірчина була немаленька і швидше нагадувала якусь старовинну алхімічну лабораторію. Уздовж стін розташувалися стелажі з книгами. У дальньому кінці кімнати був великий стіл, на якому стояли різні склянки, баночки, колбочки. На звичайній електроплиті стояла невелика посудина, у якій щось готувалося. Воно кипіло і намагалося втекти. Посеред кімнати стояли кілька столів. Мабуть, це приміщення використовували ще й для навчання. Нік підійшов до столу і став поруч із Ліною. Вона із серйозним виглядом заглядала у киплячий казан, перевіряючи роботу Ані. Він відчув себе, як у хаті якоїсь казкової чаклунки. І тільки електроплитка трохи псувала це відчуття.

— Скільки ти його вже вариш? — запитала Ліна.

— Уже двадцять хвилин кипить. Думаю, ще хвилин п’ять і буде готове, — відповіла Аня.

— Правильно. І колір вийшов потрібний.

— А що ви готуєте? — запитав Нік.