Френні

Фрепні нічого не відповіла. Вона все дивилась у стелю.

— Знаєш, аж коли вже це було? — спитав Лейн. — З тої ночі в п'ятницю вже століття минуло. Це було ще на початку минулого місяця, чи не так? — Він похитав головою. — Сказати по щирості, це ж нікуди не годиться, коли між побаченнями такі у біса довгі перерви. — Він знову пильно подивився на Френні. — Ти справді почуваєш себе краще?

Вона кивнула і повернула обличчя до нього.

— Краще, тільки в мене страшенна спрага. Як ти гадаєш, тут десь можна роздобути склянку води? Звичайно, якщо це не завдасть надто багато клопоту.

— О боже! Певно, що не завдасть. Слухай, чи ти настільки добре почуваєшся, щоб я залишив тебе на хвилинку? Знаєш, що я зроблю?

У відповідь на друге запитання Френні тріпнула головою.

— Я пришлю кого-небудь з водою для тебе. А сам пошукаю метрдотеля і скажу, щоб уже не клопотали собі голови нашатирем, а принагідно заплачу й за ленч. Тоді вийду на вулицю й спіймаю таксі, щоб не довелося опісля полювати на нього. Це, мабуть, забере трохи часу, бо, певно, більшість таксі зайняті — відвозять людей на матч. — Він відпустив руку Френні і встав.

— Ти не заперечуєш? — спитав Лейн.

— Ні, все чудово.

— Ну, тоді добре. Я зараз повернусь, а ти будь тут. — Лейн вийшов.

Френні залишилась сама. Вона лежала спокійно, дивлячись у стелю. Її вуста розхилились і почали безгучно повторювати якісь слова. Знову й знову.