Одного разу на Різдво
- Автор: Силвер Джози
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Переводчик: Канчура Євгенія
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Одного разу на Різдво». Краткое содержание книги:
Я знову відпиваю великий ковток вина, зупиняю потік думок та намагаюся спрямувати його в безпечніше річище. Змушую себе уявити цю ковдру на королівському ложі Сари й Джека, у розкішному домі Сари й Джека, в ідеальному житті Сари й Джека. Цей засіб я вже перевіряла. Коли я думаю про нього щось недозволене, то змушую себе перенести той самий образ на них обох, на пару, так, щоб картина була чіткою й упевненою. Не скажу, що воно завжди добре спрацьовує, але я роблю, що можу.
— Агов, Лу, я тут уже конаю від спраги! — Сара безтурботно сміється та додає: — Не турбуйся про келих для Джека. Він надто простий для нашого п’ятифунтового бухла.
Хочеться сказати: я знаю, — але мовчу. Я просто підхоплюю Джекове пиво, наповнюю знову свій келих і повертаюся до них у вітальню.
— Ананас на піці — це все одно, що, ну не знаю, шинка із заварним кремом, вони просто разом не йдуть, — Сара суне два пальці в горло та вирячує очі.
Джек підбирає той нещасний шматок ананаса, який Сара зневажливо відкинула в куток коробки.
— Мені одного разу на піці банан трапився, повір, воно спрацювало, — він перетягує додаткову скибку ананасу на свій шматок і всміхається до мене. — Твій голос, Лорі. Ананас — так чи ананас — ні?
Почуваюся зрадницею, але збрехати не можу, бо Сара вже знає відповідь.
— Так, однозначно, так.
Сара пхикає так, що я шкодую про свою правдивість.
— Починаю думати, що звести вас докупи було поганою ідеєю. Ви змовилися проти мене.
— Команда Джек-Лу.
Джек підморгує мені та сміється, за що отримує добрячого стусана від Сари, так що аж стогне й тре побиту руку, ніби вона зламана.
— Це тобі за те, що намагався розбити команду Са-Лу.
Тепер вона підморгує мені, я киваю, готова показати, що я на її боці, навіть якщо люблю піцу з ананасом.
— Пробач, Джеку, — кажу я, — ми сестрички по вині. Це сильніше, ніж ананас на піці, — мушу зазначити, що вино мені дійсно допомагає ладнати з цією ситуацією.
Сара кидає на нього погляд «от тобі!» та плескає мене по долоні, дотягнувшись із канапи до мого крісла (які не пасують одне до одного). Вона скрутилася калачиком на канапі, заховавши ноги Джекові під зад, її довге руде волосся обгорнуте навколо голови, ніби вона збиралася на задній двір доїти кіз.
Куди мені братися до цієї легкості з моєю зовнішністю. Я намагалася докласти бодай трішки зусиль, щоб «мати невимушений товариський вигляд» — це скидається на що завгодно, тільки не на невимушеність. На мені одяг для виходу, що зовсім не пасує для домашнього вечора перед телевізором. Джинси, сірий мішкуватий джемпер, смужка блиску для губ, риска підводки для очей. Я не пишаюся тим фактом, що витратила більше п’яти хвилин на роздуми про свій прикид, але намагаюся бути розважливою із собою в цьому питанні. Звісно, я не вбираюсь у лахміття, але й не хочу відтіняти Сару. До того ж, вона сама причепила свою срібну шпильку у формі маргаритки мені на гривку, бо та падала на очі, тож, гадаю, їй приємно бачити, що в мене пристойний вигляд.
— Що будемо дивитися? — питаю, нахиляючись за шматком піци до коробки, розкладеної на кавовому столику.
— «Сутінки», — каже Сара, одночасно з Джеком, який пропонує:
— «Залізна людина».
Я переводжу погляд з одного на другу, передчуваю, що зараз мені знову доведеться грати роль третейського судді.
— Пам’ятай, у якій ти команді, Лу, — каже Сара.
Губи її смикаються. Дійсно. Я б до такого не додумалася. Я ще не читала книги й фільму не бачила, але знаю, що «Сутінки» — це про фатальний любовний трикутник.
Джек має вигляд страждальця, кліпає віями, як семирічний хлопчик, що випрошує гроші на морозиво. Боже, який він гарний. Я хочу сказати «Залізна людина». Я хочу сказати «Поцілуй мене».
— «Сутінки».
Довбані «Сутінки»!
Увесь вечір не до ладу.
А тепер ми ще й дивимося, мабуть, найжалюгідніший фільм усіх часів і народів про примхливу дівку, яка не може вибрати між двома хлопцями із суперсилою. Сара притуляється до мене, я цілую її в маківку та намагаюся не відривати очей від екрана, не дозволяючи собі навіть випадково глянути в напрямі крісла, де сидить Лорі, поки вона не заговорить особисто до мене.
Не хочу, щоб наші стосунки з Лорі були настільки незграбними, але такі вони є. Я знаю: це моя провина. Вона, мабуть, гадає, що я якийсь винятково тупий дивак, бо моя здатність до спілкування зникає в її присутності. Усе тому, що я намагаюся визначити її у своїх думках як подружку Сари, а не як ту дівчину, яку побачив лише раз у житті, та думав про неї постійно з тієї миті. Усі свята — вони, до речі, були жахливими, бо мама дуже сумувала, а я, як завжди, не знав, що робити, тож пив, — перед моїми очима стояв образ Лорі в піжамі на кухні, той дивний вираз її обличчя.