Молоко з медом

— Бабусю, це Оскар, мій друг, — мовила Лінка. — Він пообіцяв допомогти мені з математикою. А це моя бабуся.

— Дуже приємно, — відповів Оскар. — А де Євуня?

— Спить, — сказала Лінка. — Ходімо на кухню. Там матимемо спокій. Мала повинна спати ще дві години. Я щойно погодувала.

— Я її догляну, — пообіцяла бабуся. — А ви вчіться. Випускні ж от-от!

— Добре мати таку бабусю, — зітхнув Оскар.

— Звісно! А в мене взагалі три бабусі.

— Три? Як це так?

— Ну, так. Це мамина мама. Татова живе в Сероцьку. Вона вже старенька і їй важко ходити. Я збираюся до неї поїхати, бо вона малої ще не бачила…

— Звичайно.

— І ще є одна бабуся — Адамова мама. Жвава особа. Вона в нас буває рідко, бо в неї постійно якийсь новий роман. Загалом вона така… ну… влюблива.

— У її віці?

— По ній не видно! Вона ходить до перукарні частіше за мене. Тим більше, що я не ходжу взагалі, — усміхнулася Лінка. — Та знаєш, що? — вона раптом споважніла. — Є одна річ, про яку я дуже хочу довідатися. Можна… Можна, я тобі розповім? — раптом так захотілося йому звіритися, як ніколи досі.

— Ну, звісно! Певне, що можна!

— Знаєш, я тобі розповідала про Каську, про те, що моя мама лікувалася в психіатричній лікарні.

— Так.

— Ну, от. І я ніяк не доберу, — Лінка заговорила пошепки, бо не хотіла, аби хтось підслуховував їхню розмову, — чому бабуся їй не допомогла. Розумієш? Я собі цього не можу уявити. У мами були такі проблеми, а вона дозволила їй віддати дитину. Чому?

— А ти в неї питала?

— Так. Але вона вважає тему закритою. Сказала тільки, що якби могла, то допомогла б. І більше нічого. А я не можу допитуватися. Вона б мене роздерла! Або знову на щось захворіла. Ні, я боюся розпитувати. Але мені хочеться дізнатися щось про мамине дитинство, ну, розумієш, загалом. І одне мене вразило. У нашій родині взагалі не говорять про мого дідуся.

— А що сталося із твоїм дідусем?

— Здається, він виїхав. Мені було років шість, я майже його не пам’ятаю. Зрештою, ми тоді переїхали до Варшави, а раніше я мешкала в Сероцьку. Ми хіба що на свята зустрічалися. Та й то не завжди. Але є одна річ, яка не дає мені спокою.

— Що саме?

— Сама не знаю. Але довідаюся.

— Ти й справді можеш бути журналісткою.

— Можливо, — усміхнулася Лінка. — Сподіваюся. То що, беремося до математики?

— Ну, наскільки я тебе знаю, ти б воліла робити щось інше.

— Що? — спитала із невинною міною й кокетливо глянула на нього.

— Я мав на увазі зовсім не це. Але… — він підсунувся до неї й поцілував. Хоч би вона не передумала! Коли за кілька хвилин вона легенько відштовхнула його й запитала, займатимуться вони геометрією чи функціями, Оскар був трохи розчарованим. Навіть не трохи.