Заповіт мисливця
- Автор: Лускач Рудольф Рудольфович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Валерий Александрович Шевчук
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Заповіт мисливця». Краткое содержание книги:
Не бажаючи, щоб ці скарби потрапили до рук пригноблювачів, він залишає своїм нащадкам зашифрований заповіт. І ось уже в наш час по слідах старого мисливця вирушає експедиція. Безліч небезпечних пригод довелося пережити її учасникам, поки вони досягли заповітної мети.
Автор роману Рудольф Лускач — чеський письменник, який багато років працював у Радянському Союзі — з любов'ю розповідає про чарівну природу Сибіру, про величезні зміни, що сталися тут за роки Радянської влади, показує чесних і мужніх людей, життя яких завжди буде хорошим прикладом для молоді.
Нерівна місцевість сприяла моєму полюванню. Я підповз до дичини на відстань пострілу, зачекав, поки птахи збилися вкупу, і натиснув на гачок. Два постріли обірвали життя трьом курочкам. Поки інші птахи ще не знялися в повітря, я миттю зарядив рушницю і бабахнув знову. Ще дві сіро-коричневих курочки впали, стріпнувши крильми, і тільки тепер зграя з криком «к-ак-куру» знялася й полетіла. Не встиг я підбігти до здобичі, як там уже опинився собака, що, незважаючи на рану, теж вийшов на полювання. Тепер я переконався, що це справді птахи з родини гірських курочок, так звані уларі, що в зоології мають назву fetraogaнlus altaica. На колір вони сірі з коричневими плямами на спині. Крила в уларів — кольору вохри, з чорними бережками, на шиї світло-жовта манишка з коричневими прожилками. У самців великі шпори, проте ні розміром, ні забарвленням самець майже не відрізняється од курочок.
У зграї було всього чотирнадцять птахів, з яких п'ятеро поплатилися життям за безтурботність. У них, мабуть, на землі небагато ворогів, а тому птахи більше стежили за небом, де ширяють орли і яструби. Молоді уларі важили по кілограму, а старі — по два з гаком. М'ясо в них дуже смачне.
Одного з птахів я зварив у борщі, а решту засмажив на рожні. Коли повернулися члени експедиції, багата вечеря була вже майже готова.
Старобор кульгав, опираючись на палицю, а в Олега на лобі синіла гуля. Коли я спитав, що за лихо їх спіткало, кожен тільки мовчки махнув рукою. Вже за вечерею в них розв'язалися язики, і я, нарешті, довідався, що трапилось.
Вони всі разом пройшли широким уступом скелі, потім спустилися в улоговину, де після розшуків помітили дві позначки. Одну з них витесав на скелі, мабуть, дід Єменки — Хатангін, а другу — Іван Хомич, дід Олега. Ця позначка була надзвичайно цікавою і складалася з кількох літер і цифр. Олег подав мені блокнот, куди він списав усі знаки, і я прочитав:
Цифри, видно, вказували певний напрям по компасу, а скорочення «сп. г.», мабуть, означало «Співуча гора». Я мимоволі пригадав запис у книзі Пушкіна і запитав, чи він не збігається з написом на скелі.
— Так, ви вгадали, — відповів Олег. — Перші числа збігаються. Всі інші знаки я відгадав. Знак «2в» означає дві верстви підйому, трикутник, — напевне, скелю, схожу на піраміду, а другий рядок — спуск на 120 сажнів до Співучої гори. Значення стрілки і латинського S для мене неясне. Все це, правда, забрало чимало часу, особливо визначення напряму. Спершу я думав, що дані, наведені в книзі, означають географічну широту, але з умовних знаків зрозумів, що тут йдеться про напрям, азимут відносно сторін світу. Я зорієнтував бусоль за вказаними градусами і по азимуту визначив напрям. Цим напрямом я й вирушив разом з Тамарою і Старобором. Петро Андрійович і Єменка пішли за позначкою Хатангіна. Ми, звичайно, спочатку не розуміли, чому ці напрями розходяться. Тільки потім збагнули, що обидва шляхи ведуть до однієї певної точки і розвідані на випадок, якщо один з них стане непрохідним внаслідок руйнування гір. Це передбачення справдилось, бо протягом двадцяти років у горах відбулися такі істотні зміни, що ми ледве могли дотримуватися визначеного напряму. Дорога була завалена великим камінням. Перелазячи через один з них, я послизнувся і вдарився головою об невеликий уламок скелі, який, на щастя, був порослий лишайником, і це пом'якшило удар. Перепочивши, ми вирушили далі, хоч Тамара дуже радила мені повернутися в табір.
— Не дивуйтесь, — озвалася дівчина. — Олег після падіння лежав як прибитий, і я вже думала, що в нього струс мозку.
— Весь наш рід твердоголовий, і саме це сьогодні мене врятувало, — жартома сказав Олег.
Далі вони розповіли, як досягли вершини і з неї побачили скелю, трохи схожу на піраміду. Ця скеля стояла майже самітно на рівнині, але підступи до неї були такі круті, що без вірьовок і альпіністських костилів наші мандрівники навіть не пробували спуститися вниз.
Незабаром вони з'єдналися з другою групою, в якій не пощастило Старобору. Спускаючись крутим схилом, він придержувався за невеличкі деревця; одне з них не витримало дядю вагою в центнер і вирвалося з коренем. Старобор зсунувся на спині до кінця схилу й зупинився тільки на купі каміння. Він подер штани, збив коліно й зідрав зад так, що тепер не міг сидіти і весь час лаявся.
Так минув день, який закінчився більш-менш щасливо для всіх, крім Старобора.
Під час розвідки мандрівники знайшли шлях, де вільно могли пройти коні, а тому ми вирішили перенести табір ближче до рівнини, на якій стояла самітна скеля, схожа на єгипетську піраміду.