Коли сонце було богом
- Автор: Косидовский Зенон
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав
- Переводчик: О. Федосенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Коли сонце було богом». Краткое содержание книги:
Повість написана на рівні найкращих науково-художніх творів.
Там же, в музеї, стоїть і викопаний з руїн жертовний камінь з храму бога війни, на якому либонь за один тільки рік різали тисячі людей. Це брила заввишки з метр, а в діаметрі — майже три метри. По боках видніють горельєфи, на яких зображено хід богів-переможців, а на поверхні зроблено мискувату заглибину з рівчачком, щоб стікала кров.
1900 року, довбаючи поблизу кафедрального собору глибокий колодязь, натрапили на одну з наріжних споруд великої піраміди, яку вважали за безповоротно знищену. Прекрасні барельєфи й товщі будівлі свідчать про те, що, змальовуючи піраміди, конквістадори не перебільшували. Знайдено також рештки її сходів та балюстради, яка закінчується великою головою змія.
Відтоді кожен день став днем нових археологічних відкриттів, які збагачували наші знання про ацтеків. У цьому заслуга цілої плеяди здібних мексіканських археологів, які користуються в своїй роботі найновішими науковими методами й досягли чудових успіхів. Уже сьогодні кожен може побачити відкопані й приведені до пуття руїни таких ацтецьких міст, як Чолула, Тескоко і Тлашкала.
А проте мексіканська археологія ще не сказала свого останнього слова. Ми маємо право чекати багатьох нових, навіть сенсаційних відкриттів, — адже не треба забувати, що досі не знайдено, наприклад, скарбу Монтесуми. А чутки про цей скарб не такі вже й нереальні. Свідченням того є безліч експонатів із щирого золота, знайдених у різних закутках Мексіки. 1932 року вчений Альфонсо Касо відкрив незайману ще могилу якогось високого ацтецького сановника, і кількість досі знайдених коштовностей ацтеків одразу подвоїлась. У саркофазі були золоті сережки, намисто, персні, діадеми та браслети — вироби, які свідчать про високий рівень ювелірного мистецтва ацтеків.
СВІТ ТРИВАЄ ТІЛЬКИ 52 РОКИ
Грудень у Мексіканській долині — місяць квітів. Здається, що вся природа в цей час стає справжньою феєрією гарячих, соковитих кольорів, що яскраво палають під промінням сонця. Біля будинків, мов якісь зоряні ракети, пишаються величезні кармазинові квіти пуанзеції, звисають важкі кетяги бугенвілеї, схожі на цвіт акації. На деревах, куди не глянь, світяться чаші кетмії найрізноманітніших кольорів і відтінків. Поля, особливо піщані, застелено полум’яними килимами з квітучих кактусів — білих, жовтих, золотаво-рожевих і яскраво-червоних.
Як, здавалося б, не радіти людям серед цієї захопливої краси! Та не до радощів було тут в останні дні грудня 1507 року. Люди немовби раптом осліпли, перестали бачити блиск і красу навколишнього життя. В будинках і палацах чути було несамовитий лемент і голосіння. Вічні священні вогники, що тремтіли перед домашніми статуетками богів, погасли. Всіх охопив страх і нестямне прагнення нищити. Бідкаючись, люди калічили себе, дряпали нігтями, рвали на шматки свій одяг, виносили за поріг усе хатнє начиння й меблі, щоб там дощенту їх побити й поламати.
В цей час муки та суму не видно було вагітних жінок і малих дітей. Жінок замикали в коморах, щоб, боронь боже, злі духи не обернули їх на диких звірів; дітям, хоч як ті квилили від утоми, не дозволяли спати — адже у сні вони могли б перетворитися на щурів.
По вулицях міст і сіл ходили юрби обшарпаних, закривавлених людей. То тут, то там у. зловісному мовчанні сунули похмурі процесії жерців, одягнених у чорні та червоні шати. Видно було, як на вершинах пірамід догоряли священні вогнища — весталки, що звичайно підтримували їх, покинули піраміди.
Така нестямна загальна жалоба була у ацтеків через кожні 52 роки: індіанці свято вірили, що наприкінці одного якогось 52-річного періоду настане кінець світу. Але ніхто — навіть жерці — не міг передбачити, який саме період буде останній для людства, отож ацтеки щоразу готувалися до найгіршого.
Останнього дня 1507 року, коли саме заходило сонце, процесія жерців рушила на вершину погаслого вулкана, що височів над Мексіканською долиною. Усі, хто тільки міг, скупчились на схилах гори, на дахах будинків і терасах пірамід — усі, охоплені жахом, напружено ждали катастрофи.
Жерці наклали хмизу для вогнища й почали дивитися на небо. Як тільки Волосожар пересягнув зеніт — це означало, що небезпечний час минув спокійно, — вони на грудях забитого бранця викресали іскру і запалили багаття. Побачивши полум’я, натовп вибухнув радісними криками полегкості. Гінці, прислані з усіх кінців країни, запалили трути і, тримаючи цей святий вогонь у жмені, розбіглися до своїх міст і сіл, на пірамідах і в будинках одразу ж запалали знову незгасні вогні.