Майстер

Коли ж його скульпторська слава опинялася під сумнівом, Андерсен робився схожим на дику тварину в пошуках жертви. Він ставав безжальним і більше, аніж зазвичай, дбав про примноження хаосу у своїй майстерні, працюючи над своїми величезними фігурами, виставляючи їх на загальний огляд, відшліфовуючи їхні стегна та сідниці, плечі та торси, але ніколи не обличчя. Його зовсім не цікавили лиця, Андерсен був байдужим до того, що вони могли виражати, чи що за ними ховалося. Тому всі вони неначе відбивали дивну безвиразність його власного лиця, що майже весь час було порожнім і прекрасним, бездушно вродливим, і це дедалі більше цікавило Генрі, котрий постійно, й у присутності Андерсена, і на самоті, намагався уявити це обличчя емоційним, що з кожним днем забирало в нього все більше часу, сил і наснаги.

Готуючись до від’їзду з Риму, він подумки цікавився, чи не занадто переоцінив сірість і провінційність свого життя у Лемб-Хаусі. Коли Генрі пояснив скульпторові свою потребу в саме такому домі та своє бажання туди повернутися, той лише кивнув на знак згоди, але сам Андерсен, як напевне знав Генрі, переїхав із Ньюпорта до Риму не в пошуках сірості та провінційності. Тут ним щодня захоплювалися, чого не трапилося б у Ньюпорті чи Раї. Генрі розумів, що впродовж іще багатьох років його молодого друга дуже непокоїтиме можливість провалу, невідомості та самотності. Уяву прозаїка одразу ж заполонили думки про те, як він міг би допомогти Андерсенові подолати цей згубний стан. Він уявив собі, як скульпторове лице набуває виразу поміркованості та зосередженості на роботі, як його погляд робиться більше самозаглибленим, розмови стають усе виваженішими та поміркованішими, а статуї зменшуються у розмірах і набувають витонченості та делікатності, на них уже проглядають сліди детальнішої обробки та турботливого ставлення. І з роками, у процесі цього перетворення, як сподівався Генрі, для Андерсена вже не матиме особливого значення, хто ним захоплюється і де він живе.