Яр [uk]

Наступного вечора він таки прийшов. Був якийсь незвично сумний і сентиментальний. До хати заходити не хотів, але й вечір видався гарний: світив повновидий місяць, вітер ледь ворушив листя бузку, ми сиділи, притулившись одне до одного, і мовчали. Але в мені нуртував біс. Мабуть, правду кажуть: що більше за жінкою упадають, то вона стає примхливішою. Ні, я не пишалася, не гнула кирпу, мені просто не давало спокою те світле вікно пані Ганни, у яке я крадькома заглядала кілька днів перед цим. Я ще загодя поклала собі на думку будь-що розпитати Максима, бо найстрашніший вогонь, який запалює в собі людина, то вогонь ревнощів. Я розповіла Максимові все, що пережила того вечора, не проминула й найстрашнішого — свого негарного вчинку, хоч гіршого за той гріх досі не знала. Я вирішила бути до кінця чесною, далі нехай він розбереться сам.

— Ні, — сумно заперечив Максим. — Я вже тобі казав: ходив до Поповича.

І замовк. Я теж не знала, як порушити мовчанку. Зі мною часто траплялося таке: довго вагаюся, чи сказати, чи змовчати, нарешті наважуся і скажу, бо здається, ніби це найкращий вихід. А тоді починаю картати себе. Так сталося й цього разу. Максим мовчав. Чи мала я право так нізащо його кривдити? На чому базувались мої підозри? Ніби я чула за шибою схожий голос? І хіба ж я тоді взагалі могла щось чути? Я була, мов п'яна, мов несамовита, і людині в такому стані може приверзтися що завгодно. Зараз Максим зведеться й ніде собі, і матиме цілковиту рацію. Людське серце — надто тендітна річ, і до нього торкатись нечистими руками не дозволено.. Місяць якось образливо дивився на мене одним оком у продухвину між бузковим листям. Максим заворушився, і в мені все похололо.

— Нам треба остаточно поговорити з тобою.