Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Натомість у всьому, що стосувалося твого прадіда — цього кощавого темного чоловіка з чорно-білого фотопортрета, чиє обличчя наполовину сховане в густій тіні, а наполовину вияскравлене сонячним світлом з вікна, аж видно кожну пору й цупкі волосинки різної довжини, що стримлять на щоках і підборідді і визирають із ніздрів, — коли справа стосувалася цього чоловіка з жорстким обличчям і невпевненим поглядом, з нашорошеним поглядом, з ледь переляканим поглядом і зворушливим усміхом, у тебе повністю збивався компас, стрілка починала смикатись і знавісніло обертатися, як під дією чорної магії. Ти вже не знав, що таке ницість, що таке відданість, що таке переконання і що — милосердя.
Тобі траплялись історії німецьких військових, які щиро вважали себе милосердними людьми. Одного, наприклад, дорогою на Федір жінка, що прибирала в його квартирі і якій він дуже симпатизував, попросила змилостивитись і застрелити її доньку, бо «українці погано стріляють». Але він не зміг. А інший допоміг якомусь старому дійти до місця страти. Він підхопив його сильною рукою, обійняв і майже доніс до ями на руках.
Ти розумів, що твій прадід не мав достатньо відваги чи переконання, щоб повестися, як повівся лисий семінарист із печаттю невиліковної хвороби на лиці, коли побачив сувої Тори, прив’язані линвами до мосту над Стрипою, опущені до самої течії, і старих закривавлених хасидів, яким обрізали ножами бороди, і кілька сотень чоловіків-євреїв, яких зібрали біля Старої Синагоги на Ринку. Він ще не знав, що частину цих чоловіків — тих, які були ремісниками, майстрами, — відпустять, а найосвіченіших, найбільш інтеліґентних закриють на цю ніч у в’язниці. Він не знав, що ґестапівці питимуть до самого ранку, а потім, разом із деким із допоміжної поліції, всіляко катуватимуть в’язнів. Що потім їх, разом із кількома жінками і ще кількома сотнями ув’язнених поляків і українців, поведуть дорогою до лісу в напрямку села Жизномир, кажучи, що ведуть до трудового табору. Що там, під лісом, на них чекатимуть нові автомобілі з ґестапівцями, які щільніше оточать в’язнів і допровадять на галявину з ямою, яку копав твій прадід.
Криводяк не міг цього всього знати, але повівся так, ніби знав уже набагато більше. Навіть більше, ніж знав штурмбаннфюрер Мюллер, ніж усе німецьке керівництво на місцях разом узяте. Він розлютився і націлив свою рушницю на тих, що знущались над бородатими дідами, і тих, що реготались із погойдування сувоїв Тори над дрібними хвилями річки. Їхнє розмірене маятникове гойдання остаточно допровадили Криводякові сумніви й вагання до власного усвідомлення. Напружені розмірковування, відбиток яких Уляна спостерігала на обличчі семінариста крізь шибу вікна у своєму домі, сягнули рішення.
Німці спустили на нього двох вівчурів, але собаки завмерли за крок від семінариста, наїжачивши шерсть на хребті й вібруючи від гарчання, — і не нападали. Хтось кинувся на нього з сокирою, але він вистрелив зі свого манліхера і поцілив хлопові в шию. Юрбу оросило фонтаном крови. Чоловік помер за кілька митей, а юрба кинулась урозсип. А Криводяка вже не було: він шаснув під міст, і німці, вистрілявши десяток набоїв у зарості високого лапатого лопуха, постановили не витрачати їх надаремно. — Він скоро сам здохне, — сказав Руе. — Бачили, як із нього шкіра облазить? Живий мрець. — Погано лише, що він забрав зброю, — розізлився Мюллер. Це ваша провина, — зневажливо зиркнув він на Козовського — і тільки тоді помітив, що троє з п’яти сивобородих стариганів безслідно зникли, скориставшись замішанням. Тих двох, які залишилися, застрелили на місці.
Твій прадід такого не втнув, ніщо подібне навіть не спало б йому на думку. Ти стільки разів намагався уявити, як уранці біля в’язниці він зустрів Авеля серед натовпу приречених. Ти уявляв незворушні обличчя цих двох, нерухомі м’язи, які вдавали цілковиту байдужість, — і погляди, якими вони обмінялися між собою. Що це могли бути за погляди? Якою спільною історією про людство були вони наповнені? Що сталося між ними раніше, на попередній війні, — хто там кого врятував або зрадив, хто кого пробачив? Чи думав твій прадід над тим, як допомогти зараз Авелеві? Чи міг він поберегти його бодай від знущань на цьому шляху до могили? Чи міг Авель його про щось попросити: подбай про Пуу, допоможи моїм дітям? Чи Василь щось пообіцяв? Чи знав він, що бреше, даючи обіцянки?