Записки українського самашедшого
- Автор: Костенко Лина Васильевна
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Записки українського самашедшого». Краткое содержание книги:
За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Це перший опублікований прозовий роман видатної української поетеси.
Карлики діловито обстукують і обплутують сплячого Ґуллівера.
То свіфтівський Ґуллівер напружив м’язи і розірвав те ліліпутське мотуззя. А наш український Ґуллівер, не знаю, чи зможе. Надто їх багато. І надто він звик бути обплутаним. Та й спить.
— Це не народ, — сказав мій знайомий Лев. — Це слухняне бидло.
Я його вигнав. Він спокійно встав і пішов. Мене дивує цей його спокій. Він навіть не образився. Образився я. За те, що мусив його вигнати. Більше він не дзвонить і не приходить. Навіть бажання побачити Ґламур не змусить його прийти. Гордий. Інвертований на пустелю.
Почуваюся препогано. Вичерпаність страшна.
Снилася мати, що вона лежала на землі і невтішно плакала.
Ось уже й почалися репресії. Тільки за радянських часів «воронки» під’їжджали вночі, а тепер налітають вдень «беркути» в чорних масках. Б’ють чобітьми у двері, вламуються, проводять обшуки. То наскочили на КиєвоМогилянську Академію. То хотіли закрити «Еру», тобто не саму еру, а поки що телеканал. Мені вже обличчя цієї влади — як зашкарубла підошва здоровенного чобота. Вчора брали штурмом приватні двері, сім’я тримала оборону, вимагаючи ордер. Ордер виявився не на того, яка різниця, до всіх дійде. Десь навіть пустили натренованих на вибухівку собак, знайшли тротилову шашку і наркотики. Що підкинули, те й знайшли.
Телеведучі прощаються: «До нових обшуків у ефірі!».
Лютує цензура. Власне, не цензура, а ті остогидлі всім темники. Годі знайти щось об’єктивне в газетах чи почути по телебаченню. Хіба що у малому віконечку сурдоперекладу, де телеведуча розказує правду мовою жестів для глухонімих.
Каналу чесних новин взагалі перекрили кисень. Вирубують цілі регіони, під його логотипом подають фальшиву інформацію. За 17 днів до виборів взагалі хочуть вилучити з ефіру, позбавили ліцензії на мовлення. А коли вже й заарештували банківський рахунок — тятива терпіння урвалася, канал розпочав голодування. Як ми тоді на граніті, з білими пов’язками на головах. Дружина дивиться на них і мало не плаче, ми згадуємо самих себе.
Журналісти збунтувалися. Телевізійники оголосили бойкот. Пишуть заяви про звільнення, протестують, вимагають права на професію. На знак солідарності з Каналом чесних новин оголошують велике мовчання.
Влада боялася каштанової революції, а сталася журналістська. І назріває студентська.
Молодь іде по Хрещатику і кричить: «Правди!»
А то взяли мітли, швабри й віники і метуть вулиці по всіх містах. Хочуть вимести цю владу, вона брудна.
А ще вважали молодь аполітичною. А вони одягли на ноги кайдани і гримлять ними по Хрещатику. Взялися за руки і скандують: «Разом нас багато, нас не подолати!» Над ними клекочуть помаранчеві прапори.
З’явилася молодіжна організація, називається коротко і ясно: «Пора!»
Бо таки пора.
Наш гарант, схоже, забезпечив собі наступника і по лінії ненормативної лексики. Навіть по телевізору можна було почути в його численних зустрічах з виборцями, як він старенького вчителя послав на три букви.
А що ж тут такого? У нас письменники матюкаються, а йому не можна? Може, це у нього й не лайка, просто він так говорить. Зовні він чоловік солідний. Кажуть, важкий на руку. Є чутка, що деякі його соратники лежать перебиті, а дехто навіть кастрований. Це, ясно, плітки і наклепи, але ж як не прислухатись до думки його прихильників-земляків? «Ну, хорошо, он бандіт, — каже якийсь парень з міста шахтарської слави. — Но он наш бандіт, пойміте!»
А що ж тут понімать, мать-перемать. От і підняли червону калину.
Останній штрих до свого портрета він домалював собі сам, коли на одній велелюдній зустрічі назвав своїх опонентів козлами, що на блатному жаргоні має два значення, і обидва погані. Після чого народ у пориві громадянського обурення вийшов на вулиці з моральним імперативом: «Ми — не козли!»
Телеведучі з голубих екранів прощаються вже: «До нових тварин в ефірі!»
Тварини не забарилися, опозиція вже облаяна оранжевими крисами, а лідер її персонально — шкодливим котом Леопольдом, хоч у нас навіть дошкільнята знають, що кіт Леопольд шкодливим не був, а шкодливими були, навпаки, миші. Не кажучи вже про таку словесність, як оранжевий путч, оранжевий шабаш і навіть, що кому ближче, оранжевий бардак.