Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах
- Автор: Де Костер Шарль Теодор Анри
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3903-3
- Переводчик: Сидор Сакидон
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах». Краткое содержание книги:
Зберігши всі найхарактерніші риси народних легенд, автор створив образ Уленшпігеля — плоть від плоті народної, майстра на всі руки, відважного геза, зброєю якого у боротьбі з ворогами стають разюче слово і в’їдлива пісня, глузливий сміх і гострий меч.
Уленшпігель глянув на супротивника і почув, як той вивергає блюзнірські прокляття, кров і передсмертну піну.
А в темних кущах, оповитих сизим димком, знову показалося лагідне обличчя Ламме.
— А що, вже кінець? — запитав він.
— Кінець, мій сину, — відповів Уленшпігель. — Йди-но сюди…
Вийшовши зі своєї засідки, Ламме побачив, що Уленшпігель весь у крові. Не дбаючи й про черево, Ламме кинувся, як прудкий олень, до Уленшпігеля, який сидів на землі коло вбитих.
— Мій любий друг поранений цим підлим убивцею! — вигукнув Ламме і ударом ноги вибив зуби найближчому проповідникові. — Чого ж мовчиш, Уленшпігелю? Ти вмираєш, мій сину? А де наш бальзам? Ага, у клунку, під ковбасами. Уленшпігелю, ти мене чуєш? Ой-ой-ой! Немає теплої води промити рану, і нема де її дістати. Але добра буде вода й з Маасу. Озвись до мене, любий друже! Тебе ж, здається, не так важко й поранено. Трохи холодної водички, правда ж? О, він опритомнів! Це я, мій сину, твій друг. Вони всі вбиті. Полотна! Полотна перев’язати рани! Немає нічого! А моя сорочка? — Ламме скинув сорочку й вів далі: — Сорочку — на клапті! Кров перестає текти. Не вмреш, мій друже! Ух! — здригнувся він. — Як холодно в спину! Треба швидше одягатися. Він не вмре! Це я, Уленшпігелю, я, твій друг, Ламме! О, сміється! Піду обдеру вбитих. У них животи напхані флоринами, а тельбухи золоті: тут і каролю, і флорини, і патари, і daelder'и. А на додаток листи. Ми тепер багатії! Понад триста каролю на двох. Візьмемо зброю й гроші. Сталевий вітер не дмухне тепер на принца.
Уленшпігель підвівся, клацаючи зубами від холоду.
— Ось ти вже й став на ноги, — мовив Ламме.
— Це від бальзаму, — сказав Уленшпігель.
— Бо то бальзам мужності, — зауважив Ламме.
Потім затягнув одного по одному трупи проповідників у розколину і кинув туди всю їхню зброю та одежу, крім плащів.
А навколо вже закаркало вороння в небі, злітаючись на здобич.
І Маас котив свої сталеві хвилі під сірим небом.
І падав сніг, змиваючи кров.
І вони були похмурі. І Ламме сказав:
— Я волів би краще вбити курча, аніж людину.
І вони сіли на своїх ослів.
Вони вже під’їхали до брами Гюї, а в Уленшпігеля кров усе текла. Тоді вони вдали, ніби сваряться, позлазили з ослів і люто почали вимахувати своїми мечами. Потім перестали битися, сіли на ослів і, показавши свої перепустки біля міської брами, в’їхали в місто.
Жінки, дивлячись на пораненого й закривавленого Уленшпігеля та на Ламме, що, як переможець, бундючно їхав на своєму віслюкові, пройнялися жалем до Уленшпігеля, а Ламме погрожували кулаками й вигукували:
— Цей негідник поранив свого товариша!
Ламме стривожено шукав очима, чи не побачить серед них своєї жінки.
Та шукав він надаремне, і сум пойняв його.
— Куди ж ми підемо? — запитав Ламме.
— В Маастріхт, — відповів Уленшпігель.
— Але, сину мій, там, кажуть, скрізь герцогські війська, та й він сам у місті. Наші перепустки не допоможуть нам. Коли навіть іспанські солдати й пропустять, то нас затримають у місті і будуть допитувати. А тим часом дійде чутка про вбивство проповідників — і тоді нам кінець.
Уленшпігель відповів:
— Ворони, сови й шуліки швидко розклюють їхні трупи. Тепер уже, безперечно, в обличчя їх не впізнати. Що ж до наших перепусток, то вони хоч і непогані, та коли довідаються про вбивство, то, правда твоя, ми не вислизнемо. А проте нам треба пробратися в Маастріхт хоч би через Ланден.
— Нас повісять, — мовив Ламме.
— Ми пройдемо, — відповів Уленшпігель.
Так, міркуючи, вони прибули до корчми «Сорока», де добре пообідали, добре відпочили і нагодували своїх ослів.
А ранком рушили в дорогу на Ланден.
Під’їхавши до великої приміської садиби, Уленшпігель защебетав жайворонком, а звідти йому негайно відповів бойовий крик півня.
На поріг вийшов фермер з добродушним обличчям і сказав їм:
— Вітаю вільних друзів! Хай живе гез! Заходьте.
— Хто це? — запитав Ламме.
Уленшпігель відповів:
— Томас Утенгове, мужній реформат. Всі його слуги й служниці, як і він, борються за свободу.
А Утенгове сказав:
— Отже, ви посланці від принца. То сідайте ж їсти й пити.
І зашкварчала на сковорідці шинка, а разом з нею ковбаса, з’явилася пляшка-свашка і скляночки, повні вщерть. Ламме пив вино, як сухий пісок воду. І їв, аж за вухами лящало.
Слуги й служниці раз у раз зазирали крізь шпарку у дверях, щоб побачити, як він працює щелепами. Чоловіки заздрили йому і казали, що й вони, мовляв, були б не від того, щоб їх пригостили.