Сад Гетсиманський
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4048-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Сад Гетсиманський». Краткое содержание книги:
Кінчилося все тим, що Андрієві зламали ребро й непритомного вкинули до камери сорок девятої…
Протокол лишився на столі непідписаний…
І на цей раз непідписаний.
Частина третя
I
Хвилі Ворскли, і місячне сяйво, і журні акорди Бетховена, й млосний морок липневої ночі над містом його дитинства, і сірі коні в яблуках, і мерехтливі очі, повні великих сліз раним–рано в дворі райвідділу, — все це пливло разом з вогненними колами, мішаючись в сліпучий, гарячковий хаос, а над усім — соната Бетховена… Мрійна й розгойдана, як глибока журба. І чийсь понурий і терпкий голос:
«Це Катерина!» — Такий понурий і терпкий голос, як прокурор.
Цебто — зрадила його Катерина. Але не було певності в тому голосі, лише був пекучий біль, сліпий біль. Зацьковане серце, здезорієнтоване геть остаточно, не йняло віри, а свідомість переконувала, що це, мабуть–таки, Катерина. Так виходить з натяків слідчого, а особливо з єхидних реплік Сафигіна. І дедалі все настирливіше лізла ця певність, хоч серце й не згоджувалось, і в той же час те серце зраджувало глибоко затаєну радість, що то не брати його продали. Ні, не брати! Не брати!
«А хто?»
«Катерина»…
Це ніби хтось говорив інший. Говорив тихо–тихо й плакав. Плакав журними акордами далекого рояля, сходив у млосній темряві зливою журних голосів, немов блискучими краплями сліз дівочих. І вже обурювався й закипав гнівом, протестом, мстивою злістю, гірким полином прокляття й безвихідного розпачу…
Й знову все поверталося до вихідної точки:
…Хвилі Ворскли, і місячне сяйво, і сині очі, повні великих сліз, і повінь журної сонати…
Андрій маячів у гарячці, напівпритомний. Маячів, але не втрачав свідомості остаточно. Він лежав у кутку, а над ним побивалися товариші — лікар професор Литвинов, Давид, Руденко. Не добившись лікарської допомоги ззовні, вони рятували самі, як могли, Андрія. Литвинов, хоч був і терапевт з вузького профілю, але в цих умовах міг бути й за хірурга, тільки, на жаль, мав він лише самі голі руки. Проте він з тими голими руками зробив дещо. Він намацав зламане ребро, на щастя це було одне з крайніх, і, як міг, направив його, потім зробив з мокрого рушника моргулю й підібгав її під грудну клітку та й прив’язав другим рушником.. Проробивши цю операцію, вони (товариші) притримували перев’яз весь час на зміну, щоб не сповзав, вартували терпляче й безкінечно, прикладали до чола холодні компреси. Андрій то приходив до свідомості, то знову впадав у забуття. Крім зламаного ребра, йому було наступлено й пошкоджено грудну клітку взагалі, прим’ято легені й він відкашлював кров’ю. Коли б не це, то саме ребро не вибило б його так з колії.
Литвинов мацав Андрієві груди, слухав клекіт у них — і тільки зітхав. Щоб повергнути такого атлета в гарячку, треба було піднести великий, дуже великий келех гіркої! А Петровський дивився, не відводячи очей, і беззвучно ворушив безкровними, старечими губами…
Могутня порода й твариняча живучість брали гору. Скоро Андрій зринув зовсім з гарячкового хаосу, як з дна моря, й вже тримався на поверхні. Ним володіло страшенне бажання жити. Жити! Встояти в цій боротьбі. Перемогти. Перемогти за всяку ціну! Ще недавно він хотів кинутися зі сходів сторч головою і втекти від мук, а тепер, коли переступив уже був через рису, за якою смерть, він хотів жити. І не від страху перед смертю, а від страшної зненависті хотів жити.
Гарячка остаточно спала, прийшов звірячий апетит, і Андрій пожував усі шкоринки, які тільки були, лишившись від пайок, що їх йому зберігали товариші за всі дні.
Він весь час лежав у кутку, і його вже не зганяв наглядач, бо не міг зігнати, щоб він не порушував тюремного режиму. Вся камера переживала його лихо й співчувала йому. Хіба–що тільки один Узуньян не міг приховати мстивих чортиків у очах, злорадів, що Андрій умирає… Але не вмерши в перший день, Андрій взагалі вже не мав наміру умирати. Чіплявся за життя беручкими руками. А душа його випростувалася сильна й загартована. Непокірна його душа.
Три дні вязні викликали лікаря і безрезультатно. А на четвертий день лікар з’явився. Десь уранці, після роздачі чаю, відчинилася кормушка й у камеру заглянула людина в пенсне і в білосніжному халаті, тримаючи слухове приладдя в руках — тонюньку гумову рурочку. Померехтівщи люстерками пенсне, людина спитала по–російськи, злегка сюсюкаючи:
— Кто сдєсь бальной?
— Ось лежить у кутку, — промовив Охріменко, зрадівши: — зайдіть! Будь ласка, зайдіть.