У череві дракона
- Автор: Руденко Николай Данилович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: КП «Редакція журналу «Дніпро»
- ISBN: 966-8963-06-7
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У череві дракона». Краткое содержание книги:
Миронові видалось, що хлопець прицілюється і прицінюється, ніби питаючи: а як ти, світе, маєш виглядати, коли до тебе прикласти оте, що сказав батько?..
Грива більше не повертався до цієї теми: хліб випікається не із дріжджів — їх кидають малу дрібку, аби почалось бродіння.
Наступного тижня сім’я Гриви жила наближенням події, котра мала докорінно змінити її громадський статус і побут: що там не кажіть, а доктор філософії — це, даруйте, не батрак на академічній ниві. Це постать, яку далеко видно. Мирослава вже мріяла про статті в центральних газетах, підписані повним науковим титулом її чоловіка. І хоч вона знала, що Мирон не любив, коли йому телефонували із редакцій, щоб замовити статтю (здебільшого відмовляв), але ж була певна: стане доктором — центральним не відмовлятиме. Вона вже нагромадила доволі аргументів, щоб його умовити.
Костюм вийшов на славу — справжній смокінг. Комірець сорочки, манжети, краватка — все це входило в коло турбот, якими жила дружина, а Мирон лише посувався за інерцією. Він вимушений погодитися на захист — вимушений силою обставин. Може, і є сенс у тому, що каже Жовтий: що крутіші сходи, які ми долаємо, то надійніше треба зафіксовувати сходинки, які лишилися позаду, бо то є етапи нашого життя. Захист докторської — риска під минулим. Адже ж ти не фальшивив, коли працював над дисертацією, — то була твоя вчорашня інтелектуальна стеля…
Мирон чув інший голос у собі, він кликав зазирнути глибше у власну душу — чи немає там протесту проти того, що тобі доведеться захищати? Протест, звичайно, був. Але ж софістика — предмет заразливий: хто з нас має право похвалитися, що ніколи не хапався за неї, мов за рятівне коло?
Грива іще в Криму вирішив: слід обговорити всі «за» і «проти» з Юрком — раз вони однодумці, то в кого ж іще шукати поради, як не в нього? Жолудь попросив добу на роздуми. Вийшов на роботу з червоними від безсоння очима й, запросивши Гриву на алею «бюропатетиків», сказав:
— Якби ви були одинаком… Ну, так, як оце я… Тоді б я вам порадив відмовитись від захисту. Але ж у вас дружина, син. Тут не розгуляєшся… Ви ж, мабуть, розумієте, що ваші нові ідеї сім’ю хлібом не нагодують.
— Окрім того, знаєте, що я думаю? Ось що: надмірна прямолінійність ніколи не свідчила про гнучкий розум. Якщо хочеш, щоб твоя справа перемогла… Хай не сьогодні, хай завтра, позавтра… Треба бути не лише вченим, а й дипломатом. Це також наука.
Мабуть, Юркові нелегко було вигойдати в собі цей компроміс — він червонів, затинався на словах і намагався не дивитися в очі старшого колеги. Грива був певен, що в душі Жолудь його благає: «Знайди в собі мужність відмовитися».
Увечері завітав Андрій Данилович. Він не міг не помітити, що Грива чомусь почав його уникати, але знехтував цим — мабуть, вирішив, що оці нюанси їхніх стосунків зараз не відіграють істотної ролі. Він був зодягнений так, що хоч цієї хвилини можна вирушити на дипломатичний прийом: у бездоганно пошитій темно-сірій парі із добрячого заморського матеріалу — вона надавала його кощавій постаті статечності, за якою вгадується звичка проголошувати вказівки. Грива, дивлячись на гостя, подумав: «А чи коли-небудь, чоловіче, тебе відвідав сумнів щодо власного призначення в цьому світі?..»
Андрій Данилович найбанальніші фрази умів виголосити так, що вони одразу ж набирали державної ваги. Ось він і зараз почав казати те, без чого цілком вільно можна було обійтися:
— Прошу вас повірити: я давно чекаю цього знаменного дня. Хто-хто, а ви маєте повне право на чільне місце в радянській науці. Ветеран війни, комуніст з двадцятилітнім стажем — це далеко не абищиця! Про вас найкращої думки і в інституті, і в райкомі. — Він кахикнув, ніби озираючи себе збоку. — Ми також високої думки про ваші заслуги. Я вам ніколи цього не казав, але сьогодні доречно сказати.
Мирон був задоволений, що тут не трапилось Мирослави, — вона б, мабуть, постаралася влаштувати бурхливі оплески.
В день захисту Мирон прокинувся без радості, яка майже щоранку супроводжувала його пробудження. Він з надією підвів очі до картини, що висіла над його диваном, — Марія Магдалина в молитовному екстазі. В її обличчі було щось від молодої Миронової матері — і саме це завше давало йому наснагу. Але сьогодні йому б краще не бачити цього обличчя — воно буцімто питало материнськими вустами: «Чи в твоїй душі є місце для святинь?..»