Війна і мир 3-4

— Як вислати та знову повернути, біди не буде; а в такому стані ні за що не можна відповідати.

— Так ось же, він пише, — казав інший, показуючи на друкований папір, якого тримав у руці.

— Це інша річ. Для народу так треба, — сказав перший.

— Що це? — спитав П’єр.

— А ось нова афіша.

П’єр узяв її в руки і став читати:

«Ясновельможний князь, щоб швидше з’єднатися з військами, які йдуть до нього, перейшов Можайськ і став на тривкому місці, де ворог не зразу на нього піде. До нього відправлено звідси сорок вісім гармат зі снарядами, і ясновельможний каже, що Москву до останньої краплини крові захищати буде і ладен хоч на вулицях битися. Ви, братці, не дивіться на те, що присутствені місця зачинили: справи прибрати треба, а ми своїм судом з лиходієм розберемося! Коли до чого дійде, мені треба бравих хлопців і міських і сільських. Днів за два я кину заклик, а тепер не треба, то я мовчу. Добре з сокирою, непогано з рогатиною, а найкраще — вила-тройчаки: француз не важчий за сніп житній. Завтра, по обіді, я піднімаю Іверську в Катерининський шпиталь, до поранених. Там воду освятимо: вони швидше видужають; і я тепер здоровий: у мене боліло око, а тепер дивлюсь обома».

— А мені казали військові люди, — промовив П’єр, — що в місті ніяк не можна вести бій і що позиція...

— Авжеж, про те ж от ми й говоримо, — сказав перший чиновник.

— А що це означає: у мене боліло око, а тепер дивлюсь обома? — спитав П’єр.

— У графа був ячмінь, — сказав ад’ютант, усміхаючись, — і він дуже турбувався, коли я йому сказав, що приходили люди питати, що з ним. А що, графе? — сказав раптом ад’ютант, з усмішкою звертаючись до П’єра, — ми чули, що у вас родинні неприємності? Начебто графиня, дружина ваша...

— Я нічого не чув, — байдуже сказав П’єр. — А що ви чули?

— Ні, знаєте, часто ж вигадують. Я кажу, що чув.

— Що ж ви чули?

— Та ось кажуть, — знову так само усміхаючись, сказав ад’ютант, — що графиня, дружина ваша, збирається за кордон. Мабуть, дурниці...

— Можливо, — сказав П’єр, неуважно оглядаючись навколо себе. — А це хто? — спитав він, показуючи на невисокого старого чоловіка в чистому синьому каптані, з білою як сніг великою бородою, з такими ж бровами і з рум’яним обличчям.

— Це? Це купець один, тобто він трактирник, Верещагін. Ви чули, може, цю історію з прокламацією?

— А, то це Верещагін! — сказав П’єр, вдивляючись у тверде і спокійне обличчя старого купця і шукаючи в ньому виразу зрадництва.

— Це не він сам. Це батько того, який написав прокламацію, — сказав ад’ютант. — Той, молодий, сидить в ямі, і йому, здається, погано буде.

Один старенький з зіркою і другий чиновник-німець з хрестом на шиї підійшли до них.