Лицарі Дикого Поля. Том 1

— Скільки вас? — ледь чутним шепотом запитав Влад.

— Чотири тисячі козаків і дві — жовнірів[96], — теж ледь чутно відповів чигиринський полковник.

— Що люди думають?

— Незадоволені. Розлючені тим, що їх змусили скласти присягу і не хочуть воювати проти своїх. Серед жовнірів багато наших. Хоча багато хто ще вагається, але їх можна переконати. Вони послухають самого Хмеля. Та особисто я теж постараюся налаштувати якомога більше людей проти ляхів. Ще ми маємо з’єднатися з військами сина гетьмана біля Кодака, але Стефан не поспішає, тому нам було наказано плисти далі, прямо на Січ.

— Тобі доведеться відправити надійну людину, щоби повідомити про подальші накази Потоцького. Пришлеш таку в Жовті Води — туди мені велів повертатися гетьман. А тепер іди, — ледь чутно прошепотів Влад і полковник швидко розчинився в темряві. Влад сидів на дереві, чекаючи можливого спостерігача, але навколо так само було тихо й безлюдно. Тільки з боку берега долітав людський гомін. Тоді він безшумно спустився з дерева. Від сусіднього стовбура відокремилася тінь. Це був Марко.

— Ходімо! — прошепотів Влад.

Двоє молодих козаків швидко ковзали між стовбурів дерев. Влад знову прокував тричі, щоби Тимофій, який замикав їхній відступ для запобігання погоні, якщо їх усе ж хтось помітив, знав, що все гаразд, і міг до них долучитися. Дійшовши до своїх коней, козаки дочекалися друга і швидко поїхали до урочища Жовті Води.

Урочище густо заросло очеретом і розкинулося посеред Дикого Поля в долині річки Жовтої, лівої притоки Інгулу. Тут, на перехресті двох степових шляхів — Микитинського й Чорного, — було кілька зимівників низових козаків. Свою назву урочище дістало через глинисті береги річки, які забарвлювали її води в жовтий колір. Коли троє друзів дісталися до нього, то побачили, що козаки й поляки вже розбили свої табори. Але роздивлятись усе було ніколи, оскільки друзі відразу пішли до Хмельницького, який уважно їх вислухав.

— Що ж! Доведеться мені поїхати до них! — сказав гетьман, коли Влад закінчив свою розповідь.

— Хмелю, це небезпечно! — відповів кошовий. — Кричевський може заманити тебе в пастку! Тебе схоплять і стратять.

— Ні, він не заманить! — сказав Максим Кривоніс[97], який теж був присутній під час цієї розмови. — Михайло — наш вірний товариш і брат! Він нас не зрадить!

— Він мій кум, Федоре! — сказав йому Хмельницький. — Адже він відпустив мене, ризикуючи своєю головою. То невже він зрадить мене тепер?! І, крім того, якщо загину я, то мене заміниш ти або Максим. А якщо загинуть наші молодці, то їх замінити ніким. Вам відомий весь план. А ви, — сказав гетьман, звертаючись до трьох друзів, — зробили добру справу, дякуємо вам. Ідіть поки, соколики.