Закляття відьмака

Зиму готувались наші відчайдухи до вирішальної битви. Те, що це буде колотнеча і велика пригода, всі троє добре знали. Боярин Сергій писав листи до вірних людей — він був не тільки великий воїтель, а й вправний граматик. Книжник, попри все, чи не найкращий бігун за всі часи, носив ті листи аж до Черкас, Канева і Житомира. І скрізь словом гуртував людей, забезпечував їх грошима. Алхимник же варив алхимницьке золото і карбував з нього «золоті угорські». Бо серед золотої монети в наших землях уже в ті далекі часи було найбільше золотих угорських. А ще він відлив «золоту» корону. Книжник казав дідові, а дід мені, що вона була точнісінько така, як корона Мономаха, намальована в церкві у Видубичах. Крім того, Алхимник відрихтував усі куші, що були в маєтності боярина Сергія, і гаківниці полагодив, і пороху наробив!!! Алхимник усе вмів! Одне слово — алхимник!.. І от, коли все було зготовано, ще перед Великоднем, обоє братів поспішили кожен своєю стежкою. Книжник — на Черкащину, Алхимник — на Поділля. І, як вони пішли, раптом стало боярину Сергію дуже погано. Він і на риболовлю вибирався, і коня сам вигулював. А йому все гірше — почала рана мучити та ще й привиди з’являтись. І до всього в сусідньому селі, хоч воно й далеченько, за річкою Совкою, об’явились мамка і панночка. Вони й прийшли якраз на Гробки ввечері з ліхтарями, щоб як хто зустріне їх, то злякався. Але цей паскудний наймит виявився страшний злодюга і грабіжник. Він став вимагати, щоб вони йму заплатили одкуп, бо він тут за сторожа і їх геть прожене. Та ще й сповістить Білому Лицареві, що вони із свого заслання втекли. Панночка почала його молити-благати і плакати. Але цей злодюга затявся — ні, та й усе! Тоді якісь гроші мамка йому дала і пообіцяла з ним злягтися, якщо він пропустить її вихованку. Він згодився, ще й допоміг панночці перелізти по драбині на подвір’я. А потім пізнав мамку. Чому ж діда не було тоді з його пастками? Чому він не перебив діла цього вбивці? А тому, що діда після ловлі линів на Корчуватських озерах прихопило із суглобами. І він вдень і вночі плакав от такими сльозами! А мене дід не міг надіслати на хутір. Я був ще надто малий, і дід боявся, що все зроблю не так як треба і сам повереджусь чи й загину у тих пастках, що він наладнав!..

Отож злодюга наймит сказав, що він їх до боярина пустить, якщо вони йому принесуть монет. Плакала-ридала панночка, але мамка заспокоїла її. Вона зарання віддала йому свої золоті сережки і пообіцяла, що післязавтра будуть йому монети… Мамка наступної ночі проникла потаємно через таємну хвіртку в садибу Білого Лицаря. Собаки її впізнали і гавкоту не зняли. Вона мала ключі… Ні, для себе вона б ніколи не крала. Для панночки треба. Тому, й оком не моргнувши, вчинила злочин. Прослизнула до будинку і витягла із скарбниці кілька капшуків із сріблом і золотом. І так само непомітно вийшла не тільки з будинку, а й з садиби, а вранці — з міста! Увечері упир-злодюга мав монети. Панночка полізла до нещасного свого обранця, а злодій знову злігся з мамкою.