Сокіл і Ластівка

— А що там добували? — запитав Кліщ.

— Срібло. Руду вантажили на. корабель раз на місяць, під час великого припливу. А потім жила вичерпалася. Тому острів ось уже, років сорок як залишили.

Шлюпка рипнула кілем по піску. Люди зіскочили у мілку воду, я полетів уперед, на розвідку. Якщо Чорна Королева влаштувала засідку, я помічу й попереджу своїх, подумав я.

Але Летиція закричала:

— Кларо, Кларо, назад!

Я повернувся, а вона схопила мене і обв’язала шнурок довкола моєї ноги!

Виявляється, це Логан її підучив.

— Так-от краще, — сказав штурман. — Ви не знаєте, що таке дикуни. Вони вірять у різні нісенітниці. Для них звірі й птахи — такі ж істоти, як люди. Якщо вони помітять, що від нас до них летить папуга, сприймуть його за вивідувача і можуть напасти. «Значить, дикуни розумніші за вас, так званих представників цивілізації!» — крикнув я, але вдіяти нічого не міг. Залишалося покластися на долю.

Отже, я сидів, прив’язаний шворкою, а Летицію і Гаррі, натомість, посадив на мотузку Проноза, який прямував у бік шхуни. У руці він тягнув плетений глечик із ромом, куди Летиція при мені всипала якогось білого порошку.

Логан шипів:

— Вихляйте стегнами, Епіне. І дріботіть ніжками, дріботіть! Чого ви тупаєте, як журавель? Кілька разів перечепіться — жінки такі незграби. Лякливо озирайтеся, ось так.

Він показав, як слід озиратися, навіть вереснув, і прикрив рота долонею. Моя дівчинка дивилася на ці кривляння недобрим поглядом.

На серці в мене шкребли коти. Всіх нас дуже швидко могли прикінчити. Гаррі мав рацію, коли казав, що для птахів чорношкірі винятків не роблять. Більшість народів, які живуть у тісній близькості з природою, ставляться до тварин без зарозумілості — поважають чи ненавидять нас так само, як і подібних до себе.

Якщо наша місія і закінчиться успіхом, це означатиме, що моя вихованка, найдорожча для мене істота, за допомогою отрути холоднокровно умертвила дюжину людей. Чи зможу я ставитися до неї після такого злочину, як і раніше?

Ми були вже неподалік від корабля, але звідти не долітало жодного звуку. Вітерець ворушив гірлянди яскравих квіток, розвішаних по вантах. На верхівках бортів біліли якісь кулі, зблискуючи веселими блискітками.

— Так було й того разу, — упівголоса повідомив Гаррі, облизуючи сухі губи. — Ми припливли на човні. Побачили шхуну. Піднялися на борт — порожньо. А потім вони напали в каньйоні, коли наші поверталися до лагуни.

Мічман увійшов у воду по пояс, нерішуче зупинився перед драбиною, що звисала з борту.

— Давай, кричи! — прошепотів ірландець.

Проноза тремтячим голосом покликав:

— Привіт капітан Пуру… Тобто салюта-пурутата!

Ані звуку у відповідь.

Він крикнув ще кілька разів — знову нічого.