Пригоди Шерлока Холмса. Том 2
- Автор: Конан Дойл Артур
- Серия: Пригоди Шерлока Холмса #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Пригоди Шерлока Холмса. Том 2». Краткое содержание книги:
Цей том — другий із чотиритомного видання, до якого увійшли в українському перекладі усі твори англійського класика про пригоди Шерлока Холмса.
А сталося ось що. Два дні тому я одержав лист, який зараз прочитаю вам. На ньому немає ані зворотної адреси, ані числа.
«Російський граф, що мешкає нині в Англії, — йдеться в ньому, — був би радий, якби доктор Персі Тревельян погодився прийняти його. Він страждає на каталепсію, а доктор Тревельян, як відомо, — знавець цієї недуги. Граф має намір завітати завтра в чверть на сьому вечора, якщо доктор Тревельян вважатиме для себе зручним бути о цій годині вдома».
Цей лист дуже мене зацікавив, бо головною перепоною для моїх досліджень було те, що каталепсія — хвороба рідкісна. Тож зрозуміло, що в призначений час я був у себе в кабінеті, і хлопчина-лакей увів пацієнта.
То був літній чоловік, худорлявий, поважний і простакуватий з виду, анітрохи не схожий на російського графа. Мене більше вразили зовнішні риси його супутника — високого молодика, напрочуд гарного, зі смаглявим недобрим обличчям і геркулесовими руками, ногами й грудьми. Він підтримував свого товариша під лікоть, коли вони увійшли, й допоміг йому сісти з такою турботливістю, якої навряд слід було б чекати від людини з таким виглядом.
«Пробачте, що я увійшов сюди, докторе, — сказав він мені по-англійськи, але трохи шепеляво. — Це мій батько, і його здоров’я для мене найдорожче за все на світі».
Мене зворушила така синівська турботливість.
«Може, ви хочете залишитися тут з батьком під час прийому?» — спитав я.
«В жодному разі! — вигукнув він, сплеснувши руками. — Мені невимовно боляче дивитися на батькові муки. Якщо з ним трапиться один із тих страхітливих нападів, які його діймають, я не переживу. В мене самого до краю розхитані нерви. З вашого дозволу, я зачекаю в приймальні, поки ви оглядатимете батька».
Я, звичайно, погодивсь, і молодик вийшов. Я почав розпитувати пацієнта про його хворобу й докладно все занотовував. Однак він не відзначався особливим розумом, і відповіді його часом були незрозумілі, що я вважав наслідком поганого знання мови. І раптом, поки я писав, він узагалі перестав відповідати на мої запитання; обернувшись до нього, я здивовано побачив, що він сидить на стільці випроставшись, із застиглим обличчям, байдуже вирячившись на мене. У нього знову почався напад цієї загадкової хвороби.
Спочатку я відчув жаль і страх водночас. Але потім, щиро кажучи, професійна цікавість узяла гору. Я записав пульс і температуру свого пацієнта, зазначив непорушність його м’язів, простежив рефлекси. Ніяких відхилень від моїх попередніх спостережень не було. В таких випадках я досягав успішних результатів після інгаляції нітриту амілу; тепер я, здавалося, мав чудову нагоду перевірити його дію. Пляшка з ліками стояла внизу, в моїй лабораторії, тож я, залишивши пацієнта в тій самій позі на стільці, побіг униз. Я трохи забарився й повернувся хвилин за п’ять. Уявіть собі мій подив, коли я побачив, що кімната порожня, а пацієнт зник.
Спершу я, звичайно, вибіг до приймальні. Син пацієнта теж пішов. Двері до передпокою було зачинено, але не замкнено. Мій хлопчина-лакей, що пускає пацієнтів, не має жодного досвіду. Він чекає внизу й біжить нагору, щоб провести пацієнтів до дверей, коли я дзвоню з кабінету. Цього разу він нічого не чув, і все це залишалося для мене цілковитою загадкою. Невдовзі повернувся з прогулянки містер Блесінґтон, але я нічого йому про це не сказав, бо останнім часом намагався розмовляти з ним якомога менше.
Я й не думав, що мені доведеться ще раз побачити росіянина з сином; тож уявіть собі знову-таки мій подив, коли сьогодні ввечері вони обидва з’явилися в моєму кабінеті тієї самої години.
«Тисячу разів прошу вибачення за вчорашню несподівану втечу, докторе», — мовив мій пацієнт.
«Мушу признатися, що мене це дуже здивувало», — відказав я.
«Бачте, річ у тім, — зауважив він, — що коли я приходжу до тями після тих нападів, то майже не пам’ятаю, що було зі мною раніше. Я отямився в чужій кімнаті, як мені здалося, тож і вибіг на вулицю, поки вас не було».
«А я, — докинув син, — побачив, як батько пройшов через приймальню, й подумав, природно, що прийом уже скінчився. Лише коли ми повернулися додому, я почав розуміти, що ж насправді сталося».
«Гаразд, — сказав я, сміючись, — нічого лихого не сталося, хіба що ви страшенно заплутали мене; отож, сер, будьте ласкаві вийти до приймальні, а я тим часом радо знов візьмуся до огляду».