Дон Кіхот

Почувши це, всі були вражені, а особливо тому, що ні в кімнаті, ні біля столу не було жодної людини, яка могла б відповісти.

— Скільки нас тут? — знову спитав дон Антоніо.

І той самий голос дав відповідь:

— Ти, твоя дружина, двоє твоїх друзів, дві її приятельки, славетний рицар, що зветься Дон Кіхот Ламанчський, та його зброєносець Санчо Панса.

Всі знову здивувались, і з переляку у всіх наїжилося волосся. А дон Антоніо, відійшовши від голови, промовив:

— Мені досить цього, щоб переконатися, що мене не обдурив той, хто продав мені тебе, о, мудра голово. Нехай тепер підходить хтось інший і питає, про що схоче.

Підійшов Дон Кіхот:

— Скажи, ти, що відповідаєш, — мовив він, — чи дасть певні наслідки бичування Санчо, мого зброєносця? Чи будуть зняті чари з Дульсінеї?

— Бичування Санчо посуватиметься вперед поволі, — відповіла голова. — Чари з Дульсінеї будуть зняті належним способом.

— Більше я й знати не хочу, — заявив Дон Кіхот. — Побачивши, що чари з Дульсінеї знято, я вважатиму, що враз досяг бажаного щастя.

Останній підійшов Санчо й спитав таке:

— Чи не дістану я часом, голово, другої губернії? Чи виб’юся колись із злиденного становища зброєносця? Чи побачу знову свою жінку та дітей?

На це йому відповіли:

— Губернаторуватимеш у своїй хаті, якщо повернешся до неї, побачиш і жінку, і дітей, а кинувши служити, перестанеш бути зброєносцем.

— Добре! — скрикнув Санчо. — Все це міг би сказати я й сам.

— Тварюко, — розсердився Дон Кіхот, — чого ж ти оце хочеш? Чи не досить тобі, що відповіді голови пасують до запитань?

— Так, досить, — мовив Санчо, — тільки я хотів би, щоб вона висловлювалась зрозуміліше й говорила більше.

Тут припинилися запитання та відповіді, але не припинилося здивовання, що охопило всіх, крім двох приятелів дон Антоніо, які знали розгадку.

А розгадка була ось у чому. Дон Антоніо Марено, бачивши в Мадріді таку саму голову, замовив собі, на зразок її, цю, щоб розважати і вражати тих, хто не знав її секрету. Дошка столу була дерев’яна, пофарбована під яшму. Так само зроблено й ніжку. Голова, що нагадувала бюст римського імператора, була побронзована й порожня всередині, як і дошка столу, куди її вроблено так щільно, що не можна було бачити й сліду злуки. Порожня всередині була й ніжка столу, переходячи в груди та горло голови. І все це з’єднувалося з кімнатою під приміщенням, в якому стояла голова. Для цього крізь порожняву ніжки, дошки і грудей та горла статуї проходила бляшана трубка, захована так, що ніхто не міг її бачити. У нижній, що відповідала верхній, кімнаті сидів той, хто мав одповідати, приклавши рот до трубки. Отже, голос, як по рупору, ішов знизу вгору, слова звучали виразно та ясно, і обман ніяким способом угадати було не можна. Один з племінників дон Антоніо, розумний і дотепний студент, відповідав; і через те, що дядько попередив його, з ким увійде до горішньої кімнати, йому легко було точно й зараз же відповісти на перше запитання. На решту він одповідав навгад і як людина розумна — розумно.