Над Тисою

— А чого я повинен її кидати?

— Та там же вчитися треба, здавати екзамени.

— Вчимося! І екзамени здаємо! — з гідністю, але без зарозумілості, з нарочито веселою усмішкою відповів Андрій. — І паровоз будемо водити не гірше за інших… якщо ти допоможеш. — Він узяв Олексу під руку і, пристосовуючись до його кроку, пішов по краю тротуару, де було менше людей. — Олексо, кажу тобі прямо, від щирого серця: хочу практикуватись тільки на твоєму паровозі, під твоїм керівництвом. Ніхто краще за тебе не навчить.

Молодий машиніст підозріло поглянув на Андрія: коли, де і чим він встиг завоювати його любов?

— Якби не ти, Олексо, — продовжував Андрій, — то я і до школи не потрапив би, і на паровоз мені наплювати. Сподобалося, як ти працюєш, от я і вирішив піти по твоїй доріжці. Візьми, Олексо, наді мною шефство! Все життя буду пам'ятати і дякувати. Ти не дивись, що я такий: по одягу зустрічають, а по розуму і праці проводжають.

Олекса вже уважно і серйозно слухав Лисака. Вірити чи не вірити його словам? Від серця вони чи так, пусті? Схоже на те, що говорить правду, по-справжньому хвилюється за свою долю.

— Що ж, — сказав Олекса, — якщо начальник депо прикомандирує тебе до мого паровоза, то…

— Прикомандирує! Обов'язково! — Андрій схопив руку Сокача, міцно потиснув її: — Будь певен, я тебе не підведу.

З близьких гір уже повіяло прохолодою, на міські вулиці спускалися густі сині сутінки. В будинках засвічувалися вогні.

На вулицях спалахнули матові кулі. По великому склу вітрини, широко розкинувши роздвоєні клешні, поповз вогненний рак.

— Зайдемо? — зупиняючись перед рестораном, спитав Андрій.

Не чекаючи згоди, він відчинив двері і, легенько підштовхуючи Олексу вперед, зайшов у яскраво освітлене приміщення, густо заставлене квадратними, на металевих ніжках столиками. Буфетник, який розливав пиво, подав Андрієві руку і сказав, як добре знайомому:

— З приїздом! Як твій університет?

— Все гаразд. Розпорядіться відносно столика.

Бритоголовий офіціант у білому піджаку і в чорному галстуці метеликом, не чекаючи розпорядження, миттю прибрав брудний посуд із столика, що стояв у далекому, затишному куточку зали. Не минуло й п'яти хвилин, як на столику з'явилися горілка, вино, пиво, тарілки з копченою рибою, сиром, шинкою, сухою ковбасою, смаженими яйцями. Олекса похитав головою:

— Багата закуска… але розплачуватись доведеться тобі: в мене ні копійки в кишені. Віддам завтра.

— Розплатимось, не хвилюйся! На всю ніч вистачить погуляти. За твоє здоров'я!

— Стипендією будеш розплачуватись? — спитав Олекса, коли випив і закусив.

— Яка там стипендія! Від неї і сліду не лишилося.

— Де ж ти взяв гроші? — Олекса обережно поставив склянку з вином і перестав їсти.