Європейська конвенція з прав людини та кримінальний процес

33. В цій справі Європейський суд зауважує, що оскільки зазначене питання було порушене наприкінці обговорення в суді присяжних перед тим, як журі присяжних вийшло до дорадчої кімнати для ухвалення постанови, саме перекваліфікування уточнено лише у відповіді на це поставлене питання під час виголошення постанови. Отже, оскільки застосування статті 352 Кримінально-процесуального кодексу могло відіграти лише превентивну роль, в розпорядженні заявника не було жодного способу оскарження з тим, щоб представити свої аргументи захисту у відповідь на перекваліфікування, яке відбулось...

35. Окрім того, подання справи на розгляд суду присяжних Сен-Марітіма мало на меті лише означення термінів «спроба зґвалтування» та «сексуальні домагання із застосуванням насильства», і лише наприкінці слухань постало додаткове запитання, в результаті розгляду якого відбулось зазначене перекваліфікування. Оскільки питання про кваліфікацію злочину як «зґвалтування» розглянуте в попередньому поданні, датованому 18 лютого 1997 року, і визнане недійсним касаційним судом 21 травня 1997 року, потім воно було умисно відхилене рішенням, ухваленим в результаті звернення до суду присяжних 23 жовтня 1997 року, то заявник міг підставно вважати, що він надалі не захищатиметься від обвинувачень у «зґвалтуванні», а зосередить свій захист на врешті-решт закріпленому означенні «спроба зґвалтування». Європейський суд вважає, що з огляду на ці елементи — «необхідність вжити окремих спеціальних заходів для повідомлення обвинувачуваному про висунуте проти нього обвинувачення» та визначальну роль, яку відіграє акт обвинувачення в ході розгляду кримінальної справи... не встановлено, що заявник усвідомлював можливість засудження його за вчинення акту насильства.

36. Суд зважає на те, що, безсумнівно, правова база «зґвалтування» та «спроби зґвалтування» є однією і тією ж, тобто, йдеться про статтю 222-23 кримінального кодексу, і що в загальнішому сенсі, відповідно до кримінального права Франції, особу, яка намагається вчинити злочин, вважають автором злочину, тобто такою ж самою, як і особа, що вчинила злочин... Однак можна зауважити, що ці два правопорушення, які фігурують в цій справі — зґвалтування та спроба зґвалтування — суттєво різняться рівнем їхньої реалізації. Справді, на відміну від скоєного правопорушення, яке передбачає матеріальну реалізацію злочинного наміру через певний досягнутий результат, спроба характеризується початком виконання, тобто частковою реалізацією правопорушення, яке полягає в діях, що спрямовані безпосередньо на здійснення цього правопорушення і вчиняються з таким наміром, при цьому нема добровільної відмови припинити такі дії з боку того, хто їх вчиняє. Отже, «зґвалтування» вимагає досягнення специфічного результату, тобто статевого проникнення, тоді як цей елемент не був необхідним для того, щоб висунути заявникові обвинувачення у правопорушенні, яке полягало в «спробі зґвалтування». Тому, можна стверджувати, що є різниця в рівні серйозності цих двох правопорушень, яка, поза всяким сумнівом, впливає на оцінку фактів та визначення вини засідателями, тим більше, що судді-засідателі зазвичай особливо переймаються долею жертв, зокрема, коли останні потерпають в результаті правопорушень сексуального характеру, — суб’єктивно та всупереч психологічній травмі, яку дістає жертва в кожному випадку, спроба є менш «осудною», аніж вчинений злочин. Отже, якщо зловмисник, який вчинив спробу зґвалтування, може бути засуджений і до максимальної міри покарання, яка тотожна тій, до якої може бути засуджений злочинець, що вчинив злочин, можна припускати, що суд присяжних візьме до уваги при визначенні рівня вини різницю між спробою вчинити злочин і вчиненням самого злочину, коли порівнювати їх з огляду на «реальну» шкоду та рівень завданої шкоди. Тому можна вірогідно вважати, що зміна кваліфікації, якою оперували в процесі розгляду справи в суді присяжних, була здатна потягнути за собою тяжчу міру покарання, до якої міг бути засуджений заявник, при цьому він не мав можливості підготувати та представити свої матеріали захисту стосовно нової кваліфікації та її наслідків, в цьому разі йдеться про міру покарання, яка могла бути виголошена в конкретних термінах. Європейський суд також наголошує на тому, що коли максимальним застосовним терміном покарання було 14 років позбавлення волі, заявника засуджено до 12 років перебування у в’язниці, тобто на термін, який був дуже близьким до максимального.