Американські боги

Раненько, близько 8:30, Тінь на орендованій машині повільно виїхав з лісу, рушив схилом десь так на шістдесяти кілометрах на годину і в’їхав у містечко, що називалося Приозер’я. Минуло три тижні по тому, як він був певен, що ніколи більше сюди не повернеться.

Він проїхав містечком, здивований тим, наскільки мало воно змінилося за останні кілька тижнів, які здалися йому цілим життям. Запаркувався на під’їзді до озера. Тоді вибрався з машини.

На стягнутій кригою поверхні озера більше не було рибальських будок, не було позашляховиків, ніхто не сидів біля ополонок з вудками і пивом. Озеро потемніло: тепер його не вкривав сліпучо-білий шар снігу, натомість на поверхні були підталини. Вода під льодом була темна, а сам лід — досить чистий, аби цю темінь розгледіти. Небо сіріло, а замерзле озеро було тьмяне і порожнє.

Майже порожнє.

На льоду залишалась одна машина, майже під мостом — аби кожен, хто їде до міста чи їде крізь нього, міг її бачити. Під носом у всіх. Машина була брудно-зелена. Люди лишають такі машини на паркінгах, просто ставлять і ніколи по них не повертаються: бо нема чого до таких машин повертатись. В машині не було мотора. Вона була просто символом парі, вона просто чекала, поки крига витончиться і скресне, а озеро забере її назавжди.

Під’їзд до озера перекривав ланцюг, а попереджувальний знак із написом «Тонкий лід» застерігав про небезпеку для людей і автівок. Під написом була вервечка намальованих від руки піктограм: машинами заїжджати заборонено. Пішки заходити заборонено. На снігомобілях заборонено. Небезпечно.

Тінь проігнорував знаки і подерся берегом вниз. Було слизько: сніг підтав, і земля під його ногами стала багнюкою, а побуріла трава не дуже допомагала віднайти точку опори. Він ковзав і з’їжджав до озера, поки йшов берегом. Тоді обережно ступив на коротенький дерев’яний пірс, а вже з нього зійшов на лід.

На кризі був шар води, перемішаної з льодяною крихтою і підталим снігом. Її було більше, ніж здавалося з берега, а лід під ним був такий слизький і такий гладенький, що міг би дати фору будь-якому майданчику для катання на ковзанах. Тіні ледве вдавалося тримати рівновагу. Він чалапав водою, а та дісталася шнурівок на його черевиках і проникла всередину. Крижана вода. Ноги заціпеніли, коли вода торкнулася шкіри. Поки він чеберяв через замерзле озеро, почувався на диво відсторонено, наче спостерігав за собою на екрані кінотеатру — в цьому фільмі він був героєм. Може, детективом. Тепер у нього було якесь відчуття невідворотності: все, що має трапитись, трапиться, і він ніяк не може цьому зарадити, ні на міліметр зрушити наслідки.

Він ішов до чортопхайки і болісно усвідомлював, що крига занадто тонка, аби втримати його, і що вода під кригою настільки холодна, наскільки може бути холодною рідка вода. Він почувався дуже вразливим, ось так, самотою на льоду. Але він далі ішов, ковзався, втрачав рівновагу. Кілька разів падав.

Він минав порожні пляшки і бляшанки з-під пива, які залишалися на кризі і засмічували озеро, минав круглі ополонки, прорізані для риболовлі. Деякі з них так і не замерзли назад: і в кожній було по вінця темної води.

Чортопхайка була далі, ніж здавалося з дороги. З південного боку озера почувся гучний тріск, ніби хтось переламав палицю. А тоді щось загуділо, ніби затремтіла басова струна розміром з озеро. Лід почав ламатись і кришитись з таким звуком, який видають старі двері, що не хочуть, аби їх відчиняли. Тінь ішов далі: так рівно, як тільки міг.

Це самогубство, залунав голос розуму десь у голові. Ти не можеш просто залишити це в спокої?

— Ні, — відповів сам собі Тінь вголос. — Я мушу знати.

І йшов далі.

Він дістався до чортопхайки — але ще раніше зрозумів, що має рацію. Жахливий сморід висів довкола машини, сморід, що віддавав одночасно і невиразним млосним запахом, і неприємним присмаком десь в глибині рота. Тінь обійшов машину, зазираючи досередини. Сидіння були пообривані і поплямлені. В машині було порожньо. Він посмикав двері. Зачинені. Спробував багажник. Також зачинений.

Він пошкодував, що не взяв із собою ломика.

Зібрав руку в рукавиці в кулак. Порахував до трьох, а тоді з усіх сил вдарив по боковому склу біля водія.

Рука заболіла. Скло залишилося неушкодженим.

Він подумав про те, аби розбігтися — був певен, що зможе висадити скло ногою, якщо не послизнеться і не впаде на льоду. Але менше за все йому хотілося розхитати чортопхайку так, аби під тією потріскався лід.

Тінь оглянув машину. Тоді вхопився за антену радіо — з тих, які мали б складатись і розкладатись, але перестали складатися років десять тому і тепер просто стирчали — і з певними зусиллями виламав її коло основи. Узявся за тонший бік антени, на якому колись була тепер уже навіки загублена металева голівка, і, надавивши пальцями, зігнув у гак.