Листя землі. Том 2
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #2
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 2». Краткое содержание книги:
Автор висловлює глибоку вдячність людям, які свого часу надиктували йому або написали спогади про пережите. Без таких спогадів, без пошуків дослідників нашої гіркої минувшини ці книги не були б написані.
«Листя землі» — результат колективної праці народу і письменника.
Художник Олексій Яцун.
Отакеє було на пам'яті нашій, а болєй я нічого не знаю, якщо ж і знаю, то заберу із собою в могилу. Бо ніколи жива людяка не відає, як воно ще повернеться на сім світі, яким бочком…
Ой, і наплела ж я три мішки вовни, а про найголовніше, що хотіла сказать, і не сказала. Ну, показала я товаришеві капітану кімнату його, і речі свої, валізу та плаща, йон залишив, і ключа до кишені галіфе поклав, і вийшли ми уже знову на ґанок. І чую я — заспівав знову лірник сліпий, на майдані темному, а перед сим оуло иригих. І шспівав йон, як на гріх, такої, якої ще не співав досі, ним самим складеної:
Капітан, бачу, весь напружився, наче пес мисливський, що дичину учув, і запитує у мене одривисто: «Кто там поет?!» Ну, я і стала розказувать, що то — лірник, сліпак, із села сусіднього, під храм прийшов та й пеє собі, кигиче увесь день, як чаєчка на болоті, бо нема кому його слухать, усі по роботах, хоч і свято храмове, та ніхто теперечки таких свят не признає, а якщо і признає, то тихцем собі, по хатах, вікна завісивши. «А о чем же он поет?!» — обірвав мої теревені про храм товариш Агас. Ну, я розказую, як воно було і є: «Сперва йон про божественне співав, тади — танці-гранці та про начальників теперішніх. А се йон пеє про лісовика Галайду, який супроти колгоспів із міліціонерами воював…» — «А Іючему ему до сих пор никто глотки не заткнул?! — аж сколотнувся весь капітан Агас. — Здесь во Мневе что — советской власти нет?!» Дак я так спужалася голосу його грізного, що не знаю уже, що й відповідать. Я, лепечу, людяка маленька, тольки сповняю теє, що мені начальники вищі накажуть… А йон, не слухаючи мене, пішов по стежці, порипуючи хромовиками грізно, дверцята легковушки бамкнули, спалахнули у темряві фари, машина розвернулася і помчала через широкий мньовський майдан на голос Криласа. І обірвався голос, і болєй ніколи я лірника сиберізькоі'о не чула, не бачила. Отако яно було, а те, що нібито Хава із майдану його забирала, то усе — байки людяцькі…
А я знаю, що не такочки яно усе було, тепер казна-чого напридумують, наплетуть, і кожне буде клястися, що саме отак було, як у її пам'яті куцій відклалося. Але пам'ять людська — як ситечко рідкеє. Скольки людяк. стольки і історій, ось що я скажу. Бо однеє знаю напевно: приходила до Криласа на майдані Хава, з роботи, уже потемки, вертаючись. Приходила Хава, як на майдані Крилас виспівував, і умовляла додому до неї піти, повечеряти у батьків її. Се яна сама не один раз мені розказувала, уже як із тих сибірів повернулася, двадцять літ ні за що ні про що у таборах відсидівши. І шкодувала яна вельми, що не змогла Криласа умовити, щоб перестав йон співать, а ніч перебув у хавирці її та й вертався у свою Сиберіж. Тади, мовляв, не було б капітану Агасу за що зачепитися і менєй би людяк мньовських безневинно Змієві у зуби потрапили. А я було і одвічаю Хаві: «Не край серця, молодичко, Агас і без того сліпака знайшов би, за віщо у Мньові зачепитися, щоб людяк із життя викорчувать, для сього йон посланий був у наш район. Уже як завівся Змій, то має йон когось єсті, без цього не буває зміюк…» Хава покивує сивою головою, а чорні очі — смутнющі: чомусь вона і на себе частинку вини за широкий покіс смерті у Мньові восени тридцять сьомого року брала. Бо ж її, бачте, капітан Агас Змієві у пащеку не відправив, а відправив у табори далекі, може, рідну, єврейську, кровину пожалів чи молодість Хави. А я було дивлюся на неї та і думаю: «Єдина на тобі, молодице, провина, що ти свою жисть молоду не берегла, вівцею без'язикою прикинувшись перед начальниками тодішніми, а своє хотіла владі довести, ось і довела: двадцять годиків прогнила у таборах сибірських та на засланнях, а тади до Мньова провернулася — ні кола ні двора, ні родини, по чужих кутках п'ять рочків прониділа світом та й віддала душу Богові своєму єврейському, жорстокому. Наче і не жила…
Дак я вам так скажу: хай тая підстилка готельна не бреше, бо не так воно було, як вона сокотить. Того вечора наша корова забрела деся, з череди не повернулася і матка сама пішла за околицю, на луки, де людські корови удень паслися, а мене послала у парку, біля майдану глянуть, бо часом корови до парку заходили, ще від вулиці неогороджено було, як тепер. Дак біжу я через майдан, босими ногами по теплому, за день нагрітому клінкеру ковзаюся. А дим по майдану стелиться, гіркий, торф'яний дим. із боліт навколишніх, жодна зірка не блисне, така мла димна застелила небо, а край неба, над хатами мньовськими наче, хоч насправді — далеко, над болотами, де торф горить, червоно налає. А се того літа, уже під осінь, сухенну, жарку, торф'яники сильно горіли, надихалися ми димом на усю жисть свою. Дак пробіг я через майдан, уже до соті добігаю, коли бачу: наче стовп посеред вулиці стоїть, на тлі неба червоного, і від того — теж червонястий, ніби кров но ньому тоненько дзюркотить і світиться багряно. І — тихо-тихо на майдані і на соті, і тільки той стовп наче привиддя страшне, криваве. А то, се уже я потім подумав, на нім плащ шкіряний був і відсвіти неба червоні по плащеві блискучому наче стікали. А се сам капітан Агас був, я його познєй не один раз бачив у місті і упізнав. Дак тихо-тихо було, наче усе вимерло, а тади той уже ж лірник сліпий у глибині майдану заспівав. А як заспівав лірник, той стовп ворухнувся і ще болєй крові по нім потекло, дак я сильно спужався та навтьоки, не став далєй і корови шукать, така пужавка на мене напала…
Автобус і полуторка поповзли через місток до райвідділу НКВС, а своєму шоферові він наказав зупинитися на майдані. Капітан Агас вийшов із машини, ступив на шосе, вистелене гострокутою бруківкою. Стояв край просторезного, що берегами своїми губився в темряві, ледь рожевуватій, кривавистій від червоного неба, майдану, неначе Мойсей на березі моря. «І простяг Мойсей руку свою на море… і розступилася вода…» Або: «Я стану завтра на верхів'ї гори, а Божа палиця БУДЕ у моїй руці». А Господь — муж війни, так сказано у Старому Завіті. А ще там сказано: «Напали на них страх і жах». Почули народи — і тремтіли: мешканці землі филистимлянської, старшини едомські, моавські вельможі, ханаанці і — мньовські обивателі… Страх і жах — вони гусли разом із пітьмою серпневої ночі, що усе важчала над принишклим, онімілим містечком, відданим богом Сталіним у руки його, Альберта Агаса. над містечком, загубленим у поліських болотах Краю, страх і жах напливали з непрохідних, тліючих торф'яних боліт разом із пеленою гіркого, задушною диму, страх і жах промінив на містечко багряний край нічних небес, промінив, як лице Мойсея опісля розмови з Богом на горі Сипай, край небес, що усе ширшав, наче набрякав кров'ю. І древнього Мньова уже не було на світі, містечко померло від страху і жаху, воно стало безтілесною тінню і покірно розпростерлося біля ніг його, Альберта Агаса, посланця бога гніву і помсти, бога війни для дужих, а не миру для слабких. Містечко упокорилося волі його, щойно капітан Агас ступив ногою на землю його.