Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви

Мати так і незмогла цього зрозуміти, як Верна не намагалася їй пояснити. Зате Верна розуміла, що мати просто боїться. Боїться магії.

Хоча сестри не робили секрету з існування чар, що уповільнюють старіння, у простих людей це не вкладалося в голові. На їхньому житті ця магія ніяк не позначалася. Люди пишалися тим, що живуть біля Палацу, пишалися його багатством, і могутністю, але при цьому ставилися до нього з настороженістю, що межувала зі страхом. Вони не наважувалися замислюватися про магію, подібно тому, як людина радіє сонячним променям, але не наважується глянути на сонце.

Коли мати померла, Верна жила в Палаці вже сорок вісім років а виглядала на п'ятнадцять.

Вона пам'ятала і той день, коли дізналася, що померла Лейтіс, її дочка. Теж від старості.

Дочка Верни і Джедіді не володіла даром і Палацу була не потрібна. Верні сказали, що буде краще, якщо дівчинку виростить інша сім'я, де її любитимуть і забезпечать нормальне життя. Позбавленим дару важко жити в Палаці, а Верна повинна була працювати в ім'я Творця. Вона погодилася.

Відповідно до існуючої в таких випадках практики Лейтіс не знала, що її виростили чужі люди. Верна вважала, що так воно й на краще. Що за матір з сестри Світу? Палац добре забезпечив сім'ю, яка удочерила Лейтіс, так що Верна могла не хвилюватися за благополуччя доньки.

Вона кілька разів відвідувала її як сестра, яка приносить благословення Творця добропорядній працьовитій сім'ї. Лейтіс виглядала цілком щасливою. Коли Верна бачила її востаннє, вона була сивою і старою, ходила лише з паличкою. Лейтіс не пам'ятала, що Верна — та сама сестра, що приходила до неї шістдесят років тому, коли вона ще грала з друзями в салочки.

Отримавши благословення, Лейтіс посміхнулася Верні і сказала:

— Спасибі, сестро. Ви така талановита для вашого юного віку.

— Скажи, Лейтіс, ти добре прожила життя? — Дочка Верни задумливо посміхнулась.

— Ах, сестра! Я прожила довге і щасливе життя. П'ять років тому помер чоловік, але за винятком цього Творець позбавив мене від смутку. — Вона хихикнула. — Шкода тільки мого каштанового волосся! Колись воно було таким красивим, точно як ваше! Так-так, клянусь вам!

Милостивий Творець, скільки ж років минуло від смерті Лейтіс? Напевне, не менше п'ятдесяти. У Лейтіс були діти, але Верна не побажала дізнатися навіть їхні імена.

Її душили ридання.

Вона пожертвувала всім, щоб стати сестрою. Вона хотіла всього лише допомагати людям. І ніколи ні про що не просила.

А з нею обійшлися, як з останньою дурепою.

Вона не хотіла бути аббатисою, але, ставши нею, всерйоз сподівалася, що зможе скористатися своїм становищем, щоб зробити життя людей кращим — адже заради цього вона і жила. А з неї знову зробили маріонетку.

Притискаючи до грудей плед, Верна гірко плакала до тих пір, поки останні промені сонця не згасли за вікном. Від сліз у неї пекло в горлі.

Уже глухої ночі Верна вирішила нарешті піти спати. Їй не хотілося залишатися в притулку аббатиси. Це насмішка. Вона не аббатиса. Виплакавши всі сльози, Верна відчувала лише повне отупіння від пережитого приниження.