Гілея
- Автор: Зарудный Николай Яковлевич
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Дніпро»
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Гілея». Краткое содержание книги:
Ця висока мета і є справою життя героїв роману «Гілея» — людей різного віку, професій і долі.
Пізніше прийшла від нього телеграма: «Коли приїдеш?»
Марта не відповіла, бо мати написала, що Ярина збирається з сином у Кам’янку... Назавжди. «А Йван на Вигонівщині пропадає і забув про все на світі, лиш про сосни свої думає, та й усе...»
«Чому ж виходить так: ти покохала — тебе ні? Ти не любиш, а тебе кохають?» — питала Марта, не знаючи, що ніхто в світі ще не міг відповісти на це просте запитання.
Мабуть, правда, що по-справжньому покохати можна тільки раз у житті. І нема сильнішого кохання, ніж перше. Марта ходить у сутінках, натикаючись на ліжка без матраців, на спорожнілі тумбочки.
Посміхається зі стіни лейтенант-капітан-майор Льоня...
Треба повернутися на хутір, вирішує Марта. Хоча б зустрічатися з ним на роботі, не сподіваючись ні на що...
Або ні, треба поїхати світ за очі, щоб ніколи не бачити, щоб забути...
Хтось постукав у двері.
— Хто там? — стрепенулася Марта.
— Вістовий зі штабу. Тебе до телефону, Марто, з Харкова дзвонять...
— Будь ласка, — черговий капітан подав Марті трубку й вийшов з кабінету.
— Слухаю, — стримуючи хвилювання, сказала Марта.
— Це я, Марто, — впізнала далекий голос Сергія. — Я мушу тебе побачити!
— Але я на роботі...
— Кидай усе і приїзди, чуєш? Нам треба поговорити... вирішити...
— Чому так раптово, Сергію?
— Я виїжджаю... Приїдеш?
— Я, я... не знаю...
— Ти ніколи нічого не знаєш, коли говориш зі мною... Якщо приїдеш — дай телеграму, якщо ж ні, то... прощай.
— Сергію, Сергію! — крикнула Марта, але їй не відповіли.
* * *
«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції капітану Осадчому М. К.
від дільничного міліціонера М. Магура.
Рапорт.
У зв’язку з переміною, яка може статися в моєму житті і місці проживання, прошу вас увільнити мене зі служби в міліції.
М. Магур».
Резолюція: «Не зрозуміло. Відмовити. М. Осадчий».
* * *
«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції капітану Осадчому М. К.
від дільничного міліціонера М. Магура.
Рапорт.
Цим пояснюю, що я одружуюся з гр. Настунею Ільківною Сторожук, яка проживає в лісгоспі Степовому. А в зв’язку з тим, що чоловік і дружина повинні жити разом, то прошу мене увільнити з міліції, щоб я міг виконувати свої функції безпосередньо в лісгоспі на різних роботах з Настунею Сторожук.
М. Магур».
Резолюція: «Привітати тов. Магура з одруженням, надати відпустку на три дні. Запропонувати тов. Магуру забрати дружину в один з населених пунктів, які він обслуговує як дільничний міліціонер для сумісного проживання.
М. Осадчий»,
«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції капітану Осадчому М. К.
від дільничного міліціонера М. Магура.
Рапорт.
Цим доповідаю, що вона не хоче. В зв’язку з тим, що моє залишення на службі може розірвати любов, прошу вас увільнити мене з дільничного міліціонера, бо я дуже хочу женитися на гр. Настуні. Бідарку і коня здам завгоспу.
М. Магур».
Резолюція: «Любов не розривати. Залишити питання відкритим до вияснення.
М. Осадчий».
* * *
—О, не чекав таких гостей, не чекав, — Петро Петрович Лобан вийшов з-за столу назустріч Мірошнику. — Рано ви, Романе Олексійовичу... Я теж приходжу до початку роботи...
Лобан посміхався, тільки примружені голубі очі залишалися холодними й настороженими: чого це раптом Мірошник зайшов до редакції? Міг же викликати в райком чи подзвонити. Видно, щось серйозне привело його сюди. Може, комісія з обкому приїхала?
— Слухаю вас, Романе Олексійовичу. — Лобан сів не в крісло, а біля маленького столика напроти Мірошника. — Ви бачили номер нашої газети, присвячений лісникам Степового?
— Прочитав, — сказав Мірошник, перегортаючи підшивку.
— Ним уже зацікавилися центральні газети, даватимуть «З останньої пошти», — похвалився Лобан і розкрив перед Мірошником газету з портретами Каїтана, Парамона, Марини й Сторожука з дочкою... — Товариші з області й з Києва звернули особливу увагу на те, що зараз ми розширюємо площі виноградників біля лісових масивів...
— Добре, що газета розповіла про цих людей, — сказав Мірошник.
— Країна повинна знати своїх героїв, Романе Олексійовичу, — Лобан почастував Мірошника сигаретою.
— Я хотів запитати вас, Петре Петровичу, чому в усій газеті, яку ви присвятили лісникам Степового, не згадано жодним словом Запорожного?
— Що, скаржився? — насторожився Лобан.
— Та ні, просто мене цікавить, у чому справа; бо, якщо вже писати про... героїв, то, мабуть, в першу чергу на це заслуговує Запорожний...