Вовк-тотем

Раптом двоє конопасів, які йшли попереду закричали:

— Біда! Два племінних бики згоріли!

Увесь загін поспішив до них, у скотарів і мисливців був дуже схвильований вигляд.

Племінні бики в монгольському степу — найбільш вільні й життєрадісні тварини, яких усі поважають. Досвідчені чабани відбирають їх із найкращих телят, а коли вони виростають, то, крім сезону спарювання влітку, коли їх водять до корів різних родин і вони досхочу насолоджуються близькістю зі своїми обраницями — кому яка до вподоби, решту часу їх відділяють від череди і вони вільно пасуться собі в степу, немов вони — дикі корови, ніхто за ними не наглядає й не готує їм спеціально їжу чи воду. У племінних биків зазвичай міцне тіло, цупка шкіра й товста шия, вони достатньо сильні й агресивні, а морди в них — усі в кучеряшках величиною з равлика, вони мають грубі, гострі й прямі роги — це в них найбільш убивча зброя ближнього бою, ще небезпечніша, ніж короткі мечі римських легіонерів. Навіть володарі степу вовки, хоча б і дуже голодні, ніколи не наважуються атакувати племінних биків, адже вони не можуть прокусити цупку «броню» цих корів і не можуть протистояти їхній дикій силі.

Тому племінні бики належать до такої категорії великої худоби в степу, яка не має тут природних ворогів. Вони зазвичай ходять групами по дві особини, удень вибирають собі моріжок, де трава ліпша, й наїдаються, а ввечері вмощаються хвостами один до одного й засинають. Племінні бики вважаються священними тваринами, у степу вони є символами сили, мужності, плодовитості, відваги, свободи й щастя. Монгольських борців називають бухами, оскільки бух — це і є монгольською «племінний бик». Монгольські чоловіки надзвичайно заздрять племінним бикам, оскільки в степу в них дружини й наложниці табунами бігають, а відповідальності за родину брати на себе непотрібно, і до господаря свого вони не прив'язані, тож ведуть щасливе життя одинака. Після сезону спарювання про їхніх дружин, наложниць і дітей піклуються люди. Тож багато монгольських чоловіків полюбляють давати ім’я Бух своїм синам. Кочовики в степу завжди боготворять цих тварин, вважаючи їх священними істотами, існує навіть прикмета — якщо племінні бики здорові й сильні, значить, поголів’я всієї худоби буде збільшуватися, а якщо вони худі й хворі — це означає, що біда й злидні на носу. Оскільки кількість племінних биків незначна, то їхні групки рідко коли перетинаються між собою в степу. Скотарі, коли почули, що згоріли племінні бики, всі злякалися, ніби почули звістку про смерть близького родича. Усі швидко побігли туди.

Спішившись, скотарі мовчки скупчилися навколо двох громадин. Бики були вже мертві й лежали на згарищі з вивихнутими ратицями, вогонь обсмалив їхню щільну й густу шерсть на чорні пухирці, а їхня шкіра завтовшки з палець уся розтріскалася й стала схожою на панцир черепахи, з тріщин витікав біло-жовтий яловичий лій. Очі тварин були витріщені, мов дві великі чорні лампочки, язики вивалилися з рота десь на половину чи, а з рота й носа ще витікала якась чорна рідина. Доглядачі черед і жінки за формою рогів упізнали цих двох биків, і натовп миттю збурився.