Непосидючі покійнички
- Автор: Лапикура Валерий Павлович, Лапикура Наталья Михайловна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-2961-03-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Непосидючі покійнички». Краткое содержание книги:
У ваших руках третя книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава». Автори визначили цей жанр, як детектив у стилі «ретро». Головний герой серіалу — капітан міліції Олекса Сирота — служив у Київському карному розшуку в 70-х роках вже минулого століття. Це були часи, коли чесний міліціонер перебував під жорстким контролем компартійних органів, прокуратури і кадебе. Прагнення реального прообразу героя бути порядним слідчим коштувало йому життя.
— То що накажете, товаришу підполковник? Червоні прапорці вам видати?
— Як пишуть у газетах, забезпечити фронт робіт на об’єкті.
— Товаришу підполковник, я ж не начальник Київміськбуду. Я міліцією командую. Навіть якщо ми пообіцяємо послати весь персонал на завод будматеріалів в порядку шефства, лівого бетону нам ніхто не дасть.
— А задля чого нам бетон? Вистачить машини керамзиту, щоб нашому хлопцеві було над чим лопатою махати. А решта колективу хай і надалі козла забиває. Чим менше людей на риштуваннях — тим краще.
— Ну, машину керамзиту, товаришу підполковник, я вам ще можу організувати. Ми якраз у керамзитного директора права відібрали. Третій день мені дірку в голові робить.
На будові несподіваній появі керамзиту дивуватися не стали, відправляти назад і не подумали: дають — бери. Бригадир наказав нашому підопічному піти розім’ятися, а сам замінив його за столом серед доміношників.
Те, що Музикант був десь поряд, ми не мали сумніву. На роботі він узяв відпустку на кілька днів, мовляв, треба на село з’їздити. А сам щоранку переодягався у спецівку і їхав до Повітрофлотського мосту. Там на будові вишукував собі місце і терпляче чекав, коли ж нарешті його жертва зі своїм керамзитом з’явиться на потрібному поверсі.
І от цей момент настав. Уявляю собі розчарування ліквідатора, коли хлопець пройшов повз пастку, навіть не торкнувшись рукою до страхувального прута. Хоча — з іншого боку, ситуація складалася ідеально: крім хлопця і самого Музиканта, на поверхах, начебто, нікого не було. Начебто.
Де саме він ховався до того, ми так і не помітили. Досвід все ж таки — велика справа. І не тільки для сищиків. Одне слово, засікли ми його, коли він уже навшпиньки підкрадався до хлопця, котрий так захопився своїм керамзитом, що нічого не чув і не бачив. Усе ясно — він стукне малого по голові, а потім викине за борт. Відігне арматуру і доки всі метушитимуться навколо трупа, непомітно зникне. Все спишуть на нещасний випадок, виконроб зіграє роль стрілочника, а ми знову впіймаємо облизня.
Може й упіймаємо, тільки не цього разу. Його скрутили в той момент, коли він уже заніс руку зі шматком цегли над головою хлопця. Від несподіванки він спершу навіть не пручався, що дало можливість Петровичу кілька разів клацнути і зафіксувати цей відповідальний момент.
Отямилася наша здобич лише тоді, як на зап’ястях клацнули наручники. Я вийшов з тіні, дістав з кишені сигарети, припалив і з задоволенням затягнувся. До Музиканта дійшло, що цього разу його переграли. Він люто засичав крізь зуби прокляття — не ті, які вживають у побуті чи навіть у «зоні». Я їх читав у зошиті покійного Віктора серед виписок з «Молоту відьом».
Аби припинити той потік підсвідомості, я скористався рекомендацією черниці Маріоніли. Підійшов майже впритул і, дивлячись йому у вічі, тихо сказав:
— Твоє діло — у твоє ж тіло!
І тут він смиконувся так, що й десантна рота його б не втримала. Рвонувся в єдиному напрямі, де ніхто не перекривав дорогу, пірнув під страхувальний прут і в ту ж мить кинувся сторч головою вниз.
— Є три вигідних для нас факти, — підбив підсумки наш Генерал. — Перший: злочинця сфотографували, коли він замахувався цеглиною. Отже, є доказ наміру вбивства. Другий: в момент власної смерті він був у наручниках, отже маємо свідому спробу втечі з-під арешту. І третє — це чудово, що він розбився насмерть! Бо якби він на слідстві заговорив і ми почали розкопувати його попередні подвиги і вийшли на його замовників… то тут би навіть у капітана Сироти не вистачило б фантазії уявити, чим би це нам окошилося.
— Одне слово — здох Максим — і ікс з ним, — буркнув Старий.
— Ви щось сказали, товаришу підполковник?
— Приказку, товаришу генерал. Малолітні хулігани навчили.
— Ну, якщо наш ветеран жартує, то питань і заперечень немає. Працюйте, товариші, але так, аби вас особливо не помічали.
Я хотів ляпнути в стилі булгаковського Воланда: «Сеанс чорної магії закінчено. Маестро, вріжте, будь ласка, який-небудь маршок». Але тільки прикусив язика.
Від автора:
Вбивства під прикриттям ворожби у ті далекі роки були такою екзотикою, що «Справу Музиканта» заховали за грифом найвищої секретності. Щоправда, дехто з постійних відвідувачів тенісних кортів раптом перестав там з’являтися. Напевне, поміняли хобі…
Що ж до чорної магії, приворотів, наворотів, присушки, відсушки та іншого зурочення, то сьогодні це не дивина, а одна з нових професій. Чи старих?.. В усякому разі, на наші часи Музикант міг би спокійно працювати навіть під ліцензією Міністерства охорони здоров’я як «чаклун-екстрасенс у сорок восьмому поколінні». Лише нещодавно у цієі публіки почали вимагати довідку від психіатра. Але хто ті довідки пише і хто їх читає?