Безцінний
- Автор: Милошевский Зигмунт
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-075-0
- Переводчик: Юрий Георгиевич Попсуенко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Безцінний». Краткое содержание книги:
Під час пошуків мистецького шедевра герої натрапляють на слід таємниці, яка може докорінно змінити новітню історію світу. Можновладці ладні зробити все, щоб ніхто не зміг наблизитися до розкриття цієї таємниці.
«Безцінний» — це також коментар до сьогодення в іронічному, смішному і безкомпромісному стилі, до якого звикли читачі «Зерна правди» і «Терапії злочину».
— Ну.
— Живопис — це світло. Звичайна фізика. Світло видобуває все з небуття й відбивається від усього, переломлюючись у різний спосіб, завдяки чому народжуються кольори. Живопис — це спроба відтворення цієї швидкоплинної миті, коли відбита від світу нескінченна кількість променів світла падає на сітківку. Просто?
— Мабуть.
— Звісно, це вдавалося багатьом художникам і раніше. Але тільки мій Клод та інші імпресіоністи показали, що світло — це життя. Їхні картини промовляють: живемо у світі світла. Не у світі, де світло розвіює морок. Не у світі, де світло веде нас крізь темряву й чекає наприкінці чорного тунелю. Просто в світі світла й життя. Ти знаєш, що вони не використовували чорного кольору?
— Справді?
— Справді. Тобто, не були догматиками, але всього досягали, змішуючи тільки ті кольори, які є у веселці. А що таке веселка? Світло, розщеплене крапельками води. Їхні найкращі картини — це вхоплена мить світла, як крапля життя, залита смолою. Щодня в усьому світі є нескінченна кількість таких моментів світла, і вони створюють життя. І в кожній їхній картині я бачу ці миті, і, може, це звучатиме пишномовно, але тоді я думаю, що добре бути людиною. Просто добре. Ти віриш у Бога?
— Не знаю.
— Я теж не знаю. Радше ні. Але вірю в людину. У «Сніданок на траві», в «Жінку з парасолькою», в «Лебедине озеро», в полонез «Ля-бемоль мажор», у Реймський собор, Девіда Коперфілда і Роню, доньку розбійника. Покажи мені бога, який зможе створити щось подібне.
— Ти ж знаєш, що відповідають віруючі. Що крокуси на гірській галявині, коні в галопі, розмір 65Е…
— Я для тебе занадто пласка?
Засміявся.
— Знаю, що ти хочеш сказати, — вела далі. — Але природа прекрасна завдяки випадку. Сонце — це куля газу, кінь став таким, яким є, у процесі еволюції, бо так йому було зручніше, гори такі, які є, бо спочатку зіткнулися дві тектонічні плити, а потім вітер і дощ зробили свою справу. Розумієш, про що я? Усе воно прекрасне, але не створювалося, щоб бути прекрасним. Ми знаємо, як воно виникало, з фізики, хімії, біології. Якщо існує якийсь творець, то його творіння обмежилося тим, що він кинув навмання декілька атомів гідрогену й сказав: гей, побачимо, що вийде. Як для мене дадаїзм, або навіть не це. Тільки людина здатна свідомо створювати прекрасне. Мій Клод кожного бога кладе на лопатки. І, може, я занадто пласка, але непогана в ліжку.
— Припини, я пожартував.
— Авжеж. Ти хотів би, щоб великі цицьки безладно метлялися тобі перед носом. Неймовірно, чоловіки — остаточний доказ того, що в акті творення немає жодного сенсу. Просто якісь чудернацькі створіння випадково виникли в результаті мільйонів років мутації генетичного коду.
Поцілував її в маленькі груди, встав і потягнувся. Усі його м’язи боліли. Підійшов до дверей на терасу й відчинив їх навстіж. Було приблизно десять градусів, повітря було приємно прохолодним і пахло морем, втішна зміна після арктичної шведської погоди. Як-не-як, Середземне море.
Полетіли через Мюнхен до Трієста, там орендували маленький Фіат Панда і за півтори години проїхали сто кілометрів між італійським портом і хорватським містечком Ровінь, дорогою перетинаючи Словенію. Наступна година пішла на пошуки нічлігу. Сезон уже скінчився, і майже скрізь було зачинено, до того ж за три дні до Різдва хорватам було не до прийому іноземних туристів. На щастя, не всім.
Переплатили, але місце було чудове. Вийшов на холодні кам’яні плити тераси й роззирнувся. О другій ночі єдиним звуком у містечку було хлюпотіння моря. Їхня вілла стояла на краю площі у старій частині міста, розташованій на мисі; перед собою Анатоль бачив вузьку вулицю, пристань із кількома щільно накритими на зиму яхтами і темні води Адріатики, з яких за кількасот метрів далі виринав довгастий силует порослого деревами острова Санта-Катаріна.
Місяць висвічував із темряви обрис будинку на пагорбі, який сто років тому був казковою садибою графа Ігнація Корвін-Мілевського.
В одному вікні світилося.
Не можна сказати, що вона уникала Кароля після вчорашнього. Просто не шукала жодного товариства — ані його, ані будь-кого іншого. Виспалася, з’їла сніданок і, вирішивши, що заслужила на щось солодке, потішила себе великим шматком торта «Захер». Був смачнющий, і мусила визнати, що Кароль мав рацію — кав’ярня «Віденська» була достатнім аргументом, щоб зупинитися в готелі «Відень».
Потім умовила себе вийти в місто. Хотіла залишитися на безпечній території готелю, а ще ліпше на безпечній території кімнати, але подумала, що жити нормально — це найкращий спосіб залишатися при здоровому глузді. Інакше без кінця все аналізувала б і розбирала. Треба принаймні вдавати нормальність.