Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
Однак Український національний союз дуже повільно змінював обрані позиції, за інерцією відстоював надто помірковану опозиційність, не зважаючись на будь-які рішучі дії проти гетьманату. Певну роль відігравало й те, що П. Скоропадський, шукаючи шляхів зміцнення влади, постійно пропонував різним українським діячам посади в уряді. До цього його спонукали й австро-німецькі кола. З посиленням політичної кризи офіційний Берлін почав просто вимагати від Києва «українізації уряду», здійснення аграрної реформи і при тому уряд мав «спиратися на Національний союз, який згодом може грати роль національного зібрання»573. Тож примиренські настрої, розрахунки на посилення українського компоненту режиму продовжували залишатись у керівних колах українських партій, а відтак — і в УНСоюзі.
Отже темпи полівіння організацій, які претендували на роль виразників народної волі, явно, можна стверджувати, разюче відставали від поривань мас, доведених до крайньої межі, і не відповідали домінуючим внутріполітичним і зовнішньополітичним тенденціям.
Чекати моменту самоплинної зміни настроїв в УНС, або ж розраховувати на їх швидкий перелам у бік радикалізму через роз’яснювальну, пропагандистську роботу було просто нереально. Як це нерідко бувало в історії, доля народу, нації, революції в критичних обставинах потрапила в залежність від особистісного чинника, наявності лідера (лідерів), здатного краще за інших відчувати биття суспільного пульсу, готового очолити масовий порив, спрямувати його в організоване русло, озброїти перспективними гаслами і програмою.
Саме на таку роль українська історія висунула восени 1918 р. В. Винниченка. Так сталося, що його практично силоміць повернули в політику. І завдячувати тому треба найзаповзятливішим слугам режиму — гетьманській варті. Ревні служаки пильно стежили за потенційним «змовником» і заарештували художника на хуторі Княжа Гора під Каневом, коли письменник знайомив зі своїм черговим твором близьких друзів. Доправивши «підозрюваного» до Києва і не знайшовши жодних доказів підривної діяльності, влаштували зустріч В. Винниченка із П. Скоропадським. Гетьман, вибачившись за непорозуміння, запропонував українському патріоту, який сам собі дав слово назавжди полишити політику, очолити уряд Української Держави.
Палкий прихильник республікансько-демократичного ладу, плоть від плоті рідного народу, нації В. Винниченко з великим презирством відкинув пропозицію. Він не міг пов’язати своєї долі з режимом, який вважав контрреволюційним, антинародним, антинаціональним574. Змушений залишитись у Києві, авторитетний партійний, революційний діяч був знову втягнутий у вир політичного життя. Він просто не міг залишатись осторонь процесів народної боротьби проти небаченого насильництва, пограбування, національної наруги. Він мав прийти на допомогу всій нації, що потрапила у величезну біду, знемагала під жорстокими репресіями власних і чужоземних владарів.
Повернувшись у коло тих, з ким довелося торувати нелегкий шлях відродження нації в 1917 р., В. Винниченко спробував, за прикладом доби Центральної Ради, відновити широкий демократичний фронт, згуртувати прогресивні політичні сили. Однак досягти бажаного як за масштабами, так і, головне, у якісному відношенні — не вдавалося.
Принагідно слід зауважити: сучасна дослідниця О. Бойко вважає, що соціалдемократ В. Винниченко та есер (центральної течії) М. Шаповал обрали лівоесерівську тактику «збройного повстання», яка суперечила платформі УНС575. Очевидно, автор не зовсім чітко з’ясувала сутність відмінностей тогочасної політики лівих українських есерів, до яких вона помилково відносить і П. Христюка576, і тих течій УПСР і УСДРП, представники яких входили до Українського національного союзу. В середовищі останніх також не було єдності, а поведінка виявилася зовсім не однолінійною, дуже складною, зазнавала трансформацій у ході подій.
Збагнувши розумом і відчувши інтуїтивно, що найближчими до всеукраїнської селянської стихії виявилися ліві есери — «боротьбисти», В. Винниченко був, вочевидь, неготовий до приходу в їх табір, беззастережного сприйняття їх лінії поведінки. Знав він і те, що схилити в напрямку ліворадикальних лозунгів сили, з якими організаційно розмежувались «боротьбисти», ліві з УСДРП, було дуже непросто, швидше — неможливо. Тому, не припиняючи зусиль щодо зміни курсу УНС, наближення його до глибинних народних прагнень, В. Винниченко паралельно почав шукати тих, хто був налаштований на кардинальні рішення і дії в національно-демократичному таборі.