Дорогами Маклая

За звичкою Бонай-Боно приготувався виголосити перед білими людьми привітальну промову, але священик сказав, що він поспішає і вислухати промову старости не може. Сьогодні йому треба встигнути ще в інші села. Добра католицька церква послала його розвозити подарунки людям охело. Для чоловіків і жінок у нього є красиві хустки і намисто, а хлопчикам і дівчаткам він привіз багато смачних ласощів. Нехай же всі жителі села швидше йдуть до машини.

Погладжуючи на грудях мідну бляху старости, Бонай-Боно недовірливо скоса позирав на солдатів.

— Бонай-Боно хоче знати, — сказав священик, — чому Тут ці солдати. Але Бонай-Боно ще не бачив, скільки коштовних речей лежить у машині. Дорога до села Бонай-Бо-но пролягає повз села племені вароп, а хто не знає, що люди вароп розбійники?

— Вароп борле, — нахмурившись, буркнув Бонай-Боно, — вароп погані. Вони вбили вождя племені вадам.

— І зробили з голови вождя череп ворога, — додав священик. — Вароп усіх грабують і вбивають, а від солдатів тікають у джунглі.

Згадувати ту розмову Якобусові тепер смішно й сумно. Обдурити мудрого Бонай-Боно було дуже легко. Йому й на думку не спадало, чому це раптом хтось надумав прислати його людям подарунки. Одержавши з рук священика квітчасту хустку, він тут-таки почав нею розмахувати і всіх кликати в село.

Якобус і його мати все чули, вони ховалися за два кроки від того місця, де стояв староста. Мати тримала Якобуса за руку, не пускала до старости. Але Якобус вирвався.

— Ем-ме! — побачивши його, зрадів Бонай-Боно. — Один є, всі прийдуть.

Якобус посміливішав.

— Я тебе вітаю, давай свої коштовні речі, — сказав він священикові, як дорослий.

Священик простягнув йому коробку цукерок. Що з ними робити, Якобус не знав. Коробка йому видалася нецікавою, і він зажадав таку, як у старости, хустку. Священик не давав.

— Я подарував тобі смачні ласощі, — сказав він. — Відкрий коробку, і ти побачиш там гарні камінчики. Бери по одному в рот і жуй, вони солодкі.

— Дай мені хустку, я камінці не їм, — наполягав Якобус.

Скоро до машини підійшли всі, і на Якобуса священик перестав звертати увагу. Спершу він роздавав подарунки, потім перед усіма хвалив старосту.

— Бонай-Боно, — казав він, — мій друг. В інших селах такого старости немає. Бонай-Боно — великий староста. Я й мої добрі солдати довго думали й вирішили покатати Бонай-Боно на машині. Я хочу, щоб усі бачили, як ми поважаємо Бонай-Боно. Він може взяти з собою в машину одного хлопчика, того, який підійшов до мене найперший. Це сміливий хлопчик. Я подарував йому дорогі ласощі. — Священик дістав з кишені хустку. — І за сміливість я дарую ще цю хустку. Чекайте нас тут, ми вернемося на це місце.

Тією машиною Якобуса повезли назавжди. В селі було багато хлопчиків, та священикові, мабуть, найбільше сподобався Якобус. Білий католик знав, що папуаська дитина сама в машину не сяде, а якщо в неї й вистачить хоробрості, то їй не дозволять дорослі. Тому починати треба було з Бонай-Боно. Трохи від'їхавши від села, солдати старосту з машини викинули, а Якобуса заштовхнули в якийсь ящик. Він задихався там, кричав і плакав, проте солдати вдавали, що нічого не чують. Він був їхнім бранцем, пташкою, посадженою в клітку.