Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення: колективна монографія

Однак загалом сфери природно-правового й морально/моральнісного не завжди збігаються. Так, наприклад, не мають морального характеру ті варіанти юснатуралізму, в яких природне право розуміється як «природа речей», як необхідні, закономірні взаємозв’язки у відносинах, які вбачаються сутнісно правовими, але не моральними. При методологічному зведенні природного до натурального, до суто «факторної» (Г. В. Мальцев) регуляції (потреб, потягів, бажань, прагнень, інстинктивних програм, фактичної влади) юснатуралізм трансформується в той чи інший різновид позитивізму (біологічний, психологічний, тощо).

Багатоаспектність морально-імеративної сфери (цінностей, вимог, проблем, які підлягають моральному врегулюванню, засобів такого врегулювання та ін.) відображається у літературі за посередництвом розрізнення моралі «конвенційної» («позитивної») і «критичної» (Т. Р. С. Аллан, О. Гьофе, Г. Л. А. Харт), «моралі прагнення» і «моралі обов’язку» (Л. Л. Фуллер), етики «оптативної» та імперативної (В. А. Малахов), моральності і моралі (Г. В. Ф. Гегель, О. В. Беляева, С. К. Бондирєва, В. Г. Іванов, Д. В. Колесов, Н. Н. Крутов); моралі особистого вдосконалення (індивідуальної моралі) і суспільної моралі (А. В. Прокоф’єв); ідеальної, істинної, абсолютної, перфекціоністської, об’єктивної моралі, з одного боку, та умовної, консенсусної, «встановленої», «дисциплінарної» моралі, з іншого (І. Кант, А. А. Гусейнов, А. В. Прокоф’єв); моральності, моралі і «нравів» (звичаїв) (М. М. Рогожа); моралі публічної та приватної (Дж. Ст. Мілль, С. Гемпшір), «соціально-іманентної» та «соціально-трансцендентної» (Р. Г. Апресян), етосу, етики і моралі, субстанційної та дескриптивної етики, з одного боку, та рефлексивної, прескриптивної етики, з іншого (О. В. Беляева, А. М. Єрмо- ленко); «реально-належного» та «ідеально-належного» (В. І. Бакштановський, Ю. В. Согомонов), тощо. Вочевидь, у цьому ж переліку перебуває й дихотомія моралі природної та позитивної, яка відтворює відповідне протиставлення у правовій сфері.

Відповідно до наведених дистинкцій, деонтологічний характер матимуть також і підходи до державно-юридичного права з позицій звичаєво оформленої позитивної моралі. Однак якщо імперативність таких вимог ґрунтується на самому лише факті їх інституціоналізації у соціонормативній практиці, навряд чи є достатні підстави для визнання такого деонтологічного підходу юснатуралістичним. У цьому випадку йтиметься, радше, про особливий різновид соціологічного позитивізму. Чи не найважливішою з тих ознак, що ними конституюється якісна визначеність юснатуралізму, є критично-оцінювальний спосіб розгляду норм та відносин, що діють (фактично чи юридично) в суспільстві, підхід до них з позицій права справедливого, належного, істинного. Як слушно зауважує Г. В. Мальцев, «буття природного права не може бути ототожнено з буттям суспільства, позитивного права і соціальним життям, інакше відповідна ідея втратить ідеальний масштаб, вичерпає себе і перестане бути необхідною»[724]. Загалом же типологічна ідентифікація тих чи інших деонтологічних підходів як природно-правових вимагає аналізу їх змістовно-смислових зв’язків із відповідними концепціями.