Україна у революційну добу. Рік 1919

Гадається, для об'єктивної оцінки тогочасної ситуації велике значення має відозва Директорії та Ради народних міністрів до українського народу від 2 грудня 1919 р. В документі — не розумування «заднім числом» і не еквілібристичні вправи пізніших істориків, а чесна кваліфікація стану речей, без чого ухвалити рішення про будь- які наступні кроки політичного і військового проводу було б просто неможливо.

«Перехід Галицької Армії на сторону Денікіна, — відзначається в документі, - поставив нашу армію в надзвичайно тяжке стратегічне і матеріальне положення, бо одночасно з передачею ворогові сили військового майна для його наступу була відкрита наша головна комунікаційна лінія. Це примусило державний апарат нашої Республіки і військо залишити район Кам'янця, Проскурова та Старокостянтинова і перейти в місцевість, де б наша армія могла відпочити, поправитись і знову, як організована й дисциплінована сила, піти в наступ проти ворога. Відступ армії в тяжких умовах розстроїв наш державний урядовий і фінансовий апарат і зруйнував постачання армії.»[900].

Військовий суд над генералом-четарем М. Тарнавським, полковником А. Шаманеком та сотником О. Лисняком відбувся 13–14 листопада 1919 р. у Вінниці. На ньому голова трибуналу отаман С. Шухевич висунув закид про укладення ними ганебної змови з ворожою денікінською армією всупереч наказам уряду. З іншого боку, адвокати, в особі сотника С. Шалинського та отамана Ю. Шепаровича, зробили запит про рівень боєздатності Галицької армії у вересні-жовтні 1919 р. та, спираючись на зібрані самотужки дані, повели досить енергійний захист підсудних[901].

Свідками жахливого становища УГА виступили шеф-лікар А. Бурачинський, начальник розвідки Р. Ковальський, інтенданти П. Хомич, М. Гарасевич, а також Д. Паліїв та ін. Категорично заперечуючи всі закиди на свою адресу, М. Тарнавський відповідав прямо, різко, хоча й не завжди щиро. Загалом він поводив себе не як звинуваченний, а, швидше, як звинувачувач.

Зокрема, командувач стверджував, що «армія бажала вже давно покінчити боротьбу», іншим шляхом врятувати її було неможливо. Він запевняв, що не пішов у відставку лише через тягар відповідальності та переконання, що діє «на користь держави».

Відкидаючи твердження трибуналу, нібито одностороннє перемир'я могло негативно позначитися на становищі армії УНР, М. Тарнавський дав доволі песимістичну, більше — критичну оцінку її становища та виклав дуже суб'єктивний погляд на стосунки між Галицькою і Наддніпрянською арміями тощо. Щоправда, при цьому він неодноразово покликався на власну непоінформованість щодо діяльності політичного проводу, хоч факти невиконання наказів останнього заперечував.

Суд звільнив М. Тарнавського, А. Шаманека та О. Лисняка від покарання, навіть не визнавши за ними «злочину непослуху» (несубординації), бо вони, нібито, «хотіли», але через обставини, від них незалежні, «не змогли» виконати накази штабу Головного отамана. Єдиним наслідком судового процесу стало пониження обвинувачуваних у званнях і посадах. Слід погодитися з думкою, що процес мав формальний характер і вирок був заздалегідь визначений[902], бо якби насправді слідувати букві закону, то дії галицького командування можна було трактувати значно і значно суворіше.

Однак вирок відповідав настроям військового загалу, хоча сам судовий фарс і залишив відчутний присмак гіркоти. Після публічного виправдання ще більше зріс авторитет М. Тарнавського, так що його навіть почали називати «українським Гарібальді».

Уже 16 грудня через хворобу генерала О. Микитки він знову почав виконувати обов'язки командувача Української Галицької армії, а відтак втілювати у життя умови договору, за укладання яких нещодавно стояв перед судом. Полковник А. Шаманек був призначений командантом I корпусу[903].

З нагоди «братання» Української Галицької та Російської Добровольчої армій 22 листопада відбулось урочисте богослужіння. Українське населення назовні ніяк не відреагувало на загалом нерядову політичну подію. Воно просто звикло до постійних змін влади і, турбуючись про самовиживання, напевно, й не намагалося розібратися у «тонкощах військової дипломатії». Найтрагічнішим наслідком листопадових 1919 р. подій став відкритий розкол українського соборницького фронту, коли обидві сторони почали відкрито звинувачувати одна одну в «зраді». Напруженість у стосунках і суперечності між урядами, а особливо міжпартійна колотнеча, тепер уже повною мірою охопили Галицьку та Наддніпрянську армії. Орган Начальної команди «Козацький голос» проводив лінію, що договір з А. Денікіним продиктований важким становищем в армії, тому він має виключно військовий характер і необхідний для продовження боротьби. Найбільш наполегливо доводилася незмінність ідейної платформи УГА: «Договір дає… можливість заспокоїти потреби армії при рівночаснім невириченні наших ідеалів», а «галицький стрілець до смерті залишиться вірним ідеї, за яку вмерло стільки його товаришів»2.