Алхімія слова [без ілюстрацій]

У мене в самого з цього приводу багато клопоту. Щодня пошта приносить мені, крім щотижневиків та щомісячників з країн великих літератур, безліч періодики з таких країн, як Австралія, Нова Зеландія, Ямайка, Південна Африка, я читаю їх з обов’язку, і мене сум бере при вигляді стількох імен, за кожним з яких стоять ті чи інші праці й заслуги. Ще болісніше враження від часописів, що надходять з таких країн, як Індія, — величезних, густонаселених, з тисячолітніми традиціями, з літературою на кількох дюжинах мов, з фантастичними назвами. Найпильніша увага, найпотужніша пам’ять з ними не впорається, та й чим допоможуть тут увага й пам’ять, якщо в цих нетрях не просунутись далі звучання імен та назв? Щороку на мій письмовий стіл лягає гігантський том «Index Translationum» — бібліографія перекладів, що з’явилися протягом року в усіх країнах світу, де тисячі авторів штурмують читацьку масу різних рас, народів і мов.

Невеселі думки з’являються і на міжнародних літературних конгресах. Там ми зустрічаємося з видатними, навіть знаменитими письменниками, з деякими знайомимось особисто, розмовляємо, згодом листуємось, обмінюємося авторськими примірниками, якщо вони для нас зрозумілі. Буває, пощастить: раптом нас зацікавить якесь зауваження, зненацька виникне взаємна симпатія, і це дасть нам змогу проникнути в один з численних світів, які варті нашої поваги, проте тисячі інших, не менш її вартих, проходять осторонь і зникають в імлі.

А тим часом у легіоні письменників, які борються за те, щоб їх вислухали й визнали, в кожній епосі є кілька обранців, кому пощастило уникнути забуття, і вони можуть споглядати з висоти своїх пам’ятників вічно плинний потік. Нарівні з урочистими засіданнями в річницю народження і смерті пам’ятники ще підтримують віру в культ письменників. І багатьох вводять в оману. Дивлячись на постаті, увічнені в бронзі або в мармурі, майже ніхто не подумає, що ці люди за життя зазнавали утисків, обливалися брудом, багатьох з них ненавиділи, поки смерть не вивела їх за межі злих пристрастей. Смішно стає від згадки про те, що був час, коли ці безсмертні, вознесені славою над народами, перебували в юрбі, де їх штовхали, вони стояли в чергах, їздили на трамваях, в омнібусах, у третьому класі поїздів, а ще раніше — тряслися на жалюгідній шкапі або простували пішки, і їх обдавали грязюкою, змітаючи з дороги, пихаті нікчеми в лектиках і в каретах. Ті, хто перебували на вершині одноденної могутності і такої ж швидкоплинної величі, навіть не знали їх поіменно. У небі літератури є свої Лазарі, і вони на кінчику пальців подають краплю води багачам, вділяючи їм крихту пам’яті від свого безсмертя.