Таємниця Кутузовського проспекту

Берія знітився тоді, бо вночі прочитав переклад останнього виступу Гітлера: «Ми живемо у такий час, коли ідеї націонал-соціалістичної революції німців стали основоположенням імперської ідеї третього рейху!»

… Коли Берія у далекому сорок першому запросив до себе Зою Федорову і та посміла не лягти з ним у ліжко, він, після страшного спалаху гніву, пригнувся, бо вранці спитав себе: «А що, коли вона, як і раніше, буває у Сталіна? Хазяїв уміє конспірувати, мабуть, не всі в його охороні повідомляють мені про те, хто навідує його, людьми править страх, а Хазяїн — творець цієї теорії державного страху, та де там страху, жаху…»

Тому Берія, готовий уже минулої ночі віддати наказ про початок розробки Федорової, стримав себе, повторивши презирливу фразу старця: «Не будь примітивним грузином, не кидайся з ножем на гаряче лайно, дай йому прохолонути…»

І він затаївся, примусивши себе зіграти роль Сталіна; «вміння ждати — основа успіху».

…У лютому сорок п’ятого, коли надійшла перша інформація про те, що співробітник американської військової місії капітан флоту Джексон Роджер Тейт буває на вулиці Горького в домі лауреата Сталінських премій Зої Федорової — вони познайомилися на прийомі, про це вже говорили в колах творчої інтелігенції, роман починавсь у всіх на виду, — Берія відчув стомливе, спокійне торжество: «ось вона, розплата»…

Комбінація народилася сама собою, без залучення «сценаристів», які писали плани заходів: йти до Федорової треба від Тейта; вискоблити його підспідок, з’ясувати зв’язки, настрої, манеру поведінки, стиль життя, виходи на верхні поверхи адміністрації, минуле…

Перші дані нічого цікавого не дали: ірландець, аристократ, генеалогічне дерево обчислюється з чотирнадцятого століття, схильний, як усі «платники», до авантюр, виховувавсь у Франції, чудовий пілот, ще хлопчиськом був близький до штабу президента Будро Вільсона в Парижі під час підготовки Версальського договору, користується особливим довір’ям посла Аверелла Гаррімана, висококомпетентний, чудово знає Сибір і Далекий Схід, марить полярними дослідниками Амундсеном, Сєдовим і Скоттом, п’є в міру, розбавляючи віскі содовою, тому зовсім не п’яніє, в Зою закоханий безмірно, ні на кого, крім неї, не дивиться, до росіян ставиться з відвертою симпатією.

Прочитавши донесення, Берія сказав завідуючому секретаріатом Мамулову, щоб пом’яли Сєдова — з росіян мало хто знав цього дослідника, — чому американець говорить про нього з таким захватом, і переключився на інші справи, невдовзі забувши про це своє доручення.

І як же він здивувався, коли через два тижні Мамулов доповів, що Георгій Сєдов готував свою легендарну експедицію вдвох з Олександром Колчаком, і були вони дуже близькими друзями, і лише завдяки допомозі тієї людини, яка ввійшла в історію Росії як «верховний правитель».

Сєдов зміг одержати шхуну й гроші на експедицію — уряд ставився до нього, як до божевільного мрійника, і тільки Колчак відчайдушно, мов одержимий, допомагав йому, називаючи царську адміністрацію збіговиськом «безглуздих бюрократів, позбавлених польоту сміливості»…