Роман шукає

— Не знаю. Може, віддав тій своїй коханці.

Я вийняв з шухляди і подав Бутькові аркуш паперу.

— Ось список коштовностей, складений фон Кроловим. Ознайомтесь.

Я, звичайно, не сказав, що список цей складений уже зі слів сина фон Кролова.

— З цього випливає, — зауважив Федір Васильович, — що майже весь скарб у вас, а отже, виходить, що ви вбили Голобородька і забрали ту частину, яку дали йому спочатку.

— Я казав неправду, — заквапився Бутько. — Голобородько не встиг одержати своєї частини скарбу. А хто його вбив — не знаю. І прошу занотувати, — підвищив він голос, — що скарбу цього я й справді не розтринькував, бо збирався повернути його державі. Але я не наважувався це зробити. Про це свідчить і мій заповіт…

Він не розтринькував скарбу. Як і його тато, він чекав перемін, сподівався на них у довгі роки «холодної війни», під час Берлінського конфлікту і Карібської кризи, аж поки не побачив, що той скарб так і залишиться мертвим вантажем. Ось тоді й почав його потроху реалізовувати. А цікаво було б пошукати в архіві, чи тримав і його тато при своєму скарбові таку ж записочку-заповіт?

— Звичайно, — лагідно погодився Федір Васильович, — і заповіт ваш ми долучили до справи. Та, мабуть, вам це зрозуміло, юридичної сили він не має, бо не завірений в нотаріальній конторі, — Федір Васильович приховав посмішку. — Але гарні ваші наміри, сподіваюсь, візьмуть до уваги судді.

Я знову вийняв із шухляди аркуш.

— Тридцятого грудня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року об одинадцятій годині двадцять хвилин ранку у вестибюлі протезного госпіталю лейтенант Голобородько запропонував вам передати скарб державі і задовольнитися винагородою, яку вам дадуть. Що ви йому відповіли?

Бутько зіщулився і рвучко повернувся, ніби боявся, що за спиною у нього стоїть Юнкерс.

— Він… не зразу?.. Він ще… говорив?..

— Відповідайте на запитання.

— Я сказав… Я говорив, що треба зачекати… подумати…

— Ви боялися, що Голобородько сам зробить таку заяву і ви не тільки позбудетесь коштовностей… Адже неодмінно треба було пояснити, звідки ви знаєте про скарб, стало б відомо, що ви робили під час окупації.

— Я нічого поганого не робив! — істерично закричав Бутько. — Я не розстрілював! Я не був у зондеркоманді! Я був тільки оцінювачем коштовностей і золота…

— А хіба не ви розшукували в місті людей, які мали справу з коштовностями? — різко спитав я. — Хіба не ви виказували їх своїм хазяям-фашистам? А куди потім поділися люди, в яких, за вашою підказкою, відбирали цінності?

Бутько довго мовчав.

— Не знаю… Думаю, що німці їх знищували, — нарешті сказав тихо.

— Як вам вдалося заманути в свою палату Голобородька? — не даючи Бутькові отямитись, спитав я, одсунув шухляду, вийняв з неї ще один аркуш паперу.

Бутько подивився на цей папір скоса, з острахом.

— Сказав Голобородькові, що у мене в палаті є півлітра спирту, що я його сховав у тумбочці Щербини…