Твори у 12 томах. Том 09

— Хочете на борт? — гукнув він.

— Хочу, — озвалася Сексон. — Тут тисячі здоровезних пацюків. Мені дуже страшно.

Хлопчак кивнув головою, спустив трохи вітрило і підплив мало не впритул до Сексон.

— Відштовхніть прову, — наказав він. — Ось так. Гаразд. Я боюся потрощити кіля… А тепер мерщій на корму, — сюди, поруч мене!

Сексон легко скочила в човна й опинилася біля хлопця. Той перевів шкоти, вітрило напнулося під вітром, і човен помчав по брижастій поверхні моря.

— Ви в човні, як удома, — схвально промовив хлопчак.

Це був худенький, аж тендітний парубійко років на

дванадцять-тринадцять, проте здоровий виглядом; його великі сірі очі на засмаглому обличчі, вкритому ластовинням, дивились ясно й задумливо. Гарненький човен, очевидячки, був його власність, але Сексон одразу відчула, що він з їхнього табору, що він дитя народу.

— Я вперше в житті на човні, як не лічити поромного катера, — засміялася Сексон.

Хлопчак пильно глянув на неї.

— Але по вас цього не знати. Ви так наче й народилися на воді. Де ви хочете пристати?

— Мені байдуже.

Хлопчак розкрив рота ще щось сказати, тоді знов глянув на Сексон, поміркував хвилину, і раптом:

— Вільний час маєте?

Сексон кивнула.

— Цілий день?

Вона ще раз кивнула.

— Послухайте! Я збираюся на Козиний острів по тріску, а назад повернуся з вечірнім припливом. Вудок і принади в мене чимало. Хочете, поїдьмо разом? Ви теж надитимете рибу. А що вловите, те ваше.

Якусь хвилину Сексон вагалася. Її спокушала легкокрилість маленького човника — він прямував у море, як і ті судна, такі любі Сексон.

— А ти ж не втопиш мене? — жартома спитала вона.

Хлопчак гордо закинув голову.

— Я сам-один плаваю не перший день і досі, здається, ще не втопився.

— Ну, то гаразд, — згодилася вона. — Тільки пам’ятай: я зовсім не знаюся на човнах.

— Та це нічого! Ну, то я повертаю. Вважайте: коли я гукну: «За вітром!», то нахиліть голову, щоб вас не зачепило, і пересідайте на протилежний бік.

Хлопчак здійснив цей маневр, Сексон пересунулася й опинилась поряд нього, але з другого борту, а самий човен, змінивши напрямок, поплив до Довгої набережної, де містилися вугільні склади. Сексон була в захваті, тим більше, що плавба під вітрилами видавалась їй складним і таємничим мистецтвом.

— Де це ти цього навчився? — спитала вона.

— Самотужки. Бачите, я змалку любив човни, а що любиш, того й легко навчишся. Це вже мій другий човен. На першому не було такого кіля. Я купив його за два долари і на ньому чимало навчився, хоч він безперестану протікав. Як ви гадаєте, скільки я заплатив за цього? Тепер він вартий двадцять п’ять доларів, а вгадайте, скільки я дав за нього?

— Бігме, не вгадаю, — відказала Сексон. — То скільки?

— Шість доларів. Подумайте, — такого човна за шість доларів! Звичайно, коло нього довелося добре попоморочитись, і вітрило коштувало два долари, весла — долар сорок центів, фарба — долар сімдесят п’ять центів. І все-таки одинадцять доларів п’ятнадцять центів за такого човника — це майже задарма. Я довго збирав ці гроші. Я розношу ранкові й вечірні газети, а сьогодні мене взявся замістити один товаришок — я йому даю за це десять центів, і з екстрених випусків увесь заробіток — його. Я був би й давніш купив собі човна, якби не платити за лекції стенографії — мама хоче, щоб з мене став судовий репортер: вони деколи заробляють по двадцять доларів денно. Та моя душа до нього не лежить. Пхе! Просто соромно переводити гроші на якісь там лекції!