Твори у 12 томах. Том 06

Репортер виявився хлопець запопадливий. Він метнувся по всіх усюдах, рознюхав про родинні справи Мартінові і навіть дістав фотографію Бернарда Хігінботема, знятого коло дверей своєї крамниці. Цього добродія він змалював, як розумну й статечну ділову людину, котрій чужі і соціалістичні погляди його шуряка, і він сам. Містер Хігінботем характеризував Мартіна Ідена як ледацюгу, що відмовився від запропонованої йому посади й запевне докотиться до в’язниці. Германа фон Шмідта, чоловіка Мерієн, репортер теж проінтерв’ював. Цей назвав Мартіна виродком у родині, з яким він не має жодних стосунків. «Він хотів був у мене поживитися, та я йому з копита дав одкоша, — заявив фон Шмідт репортерові.— Він до мене боїться й носа сунути. Людина, що не хоче працювати, пропаща, я вам кажу».

Цього разу Мартін не в жарт розсердився. Брісенден дивився на цю історію, як на кумедну пригоду, але й він не міг заспокоїти Мартіна, котрий знав, що Рут усе це не легко буде пояснити. Її батько, певно, аж не тямиться з радості і докладе всіх зусиль, щоб розірвати заручини. Яких саме зусиль доклав містер Морз, Мартін довідався дуже скоро. Пополудню він одержав від Рут листа. Передчуваючи лихо, Мартін розпечатав його й прочитав, стоячи тут-таки біля розчинених дверей, де й відібрав листа від листоноші. Читаючи, він машинально поліз у кишеню по тютюн і цигарковий папір, що колись завше були при ньому. Він забув, що в кишені у нього порожньо, і не відчував навіть, що це йому кортить запалити.

Листа було написано у спокійному топі. У ньому не відчувалось ніякого гніву. Але від першого рядка до останнього він був сповнений образи й розчарування. Мартін не виправдав її надій. Вона гадала, що він назавжди зрікся свого безпутного минулого і заради її кохання житиме, як і належить пристойній і порядній людині. А тепер її батько й мати категорично вимагають розірвати їхні заручини. І вона не може не визнати, що вони мають на це підстави. їхній шлюб не був би щасливий. Він не віщував нічого доброго від самого початку. В усьому листі вона тільки раз кинула йому докір, і то прикрий для Мартіна: «Якби ви стали на службу і спробували досягти певного становища… — писала вона. — Але ви цього не зробили. Ваше минуле життя було занадто дике й безладне. Я розумію, що не ваша в цьому вина. Ви робили так, як підказували вам ваша натура й давні звички. Я ні в чому не виню вас, Мартіне, прошу не забувати. Це була просто помилка. Батько й мати завжди були певні, що ми не пара одне одному, і наше щастя, що ми зрозуміли це не занадто пізно… Не намагайтеся побачити мене, — писала вона під кінець. — Це була б важка зустріч для нас обох, і також для моєї матері. Я й так завдала їй багато прикрості та болю і не скоро зумію загладити свою провіщу».