Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
Хвилин через десять з'явилася мати. Прийшла не з Хоакіною, а з служницею, з якою Амада ходила до хворих.
— Що це таке, доню? Чому ти лягла? Може, в тебе лихоманка?
Наблизилась навпомацки і хотіла покласти руку дочці на чоло, як у ті милі дитячі роки, але Амада злякано відсунулась на край ліжка.
— Мамо, бога ради, йдіть від мене! Це страшна зараза!
— Не кажи дурниць, доню! — суворо мовила сліпа. — Я пошлю по лікаря, а ти не вставай, поки я не повернусь.
Вона поклала руку на гарячу доччину щоку. Амада заплющила очі.
Лікар сказав, що нічого небезпечного нема, прописав потогінне і пообіцяв прийти увечері. Мати звеліла перенести до Амадиного ліжка своє крісло і сіла в головах хворої. Потяглися довгі сумні години. Одна жінка лежала приспана хворобою, а друга сиділа, терпелива й мовчазна, з виразом тихої покори. Ввечері температура у хворої підвищилась, вона заметалась у гарячці. Їй ввижалися труни, й великі воскові свічки, і Марсіаль, який ішов під руку з незнайомою жінкою, сміючись і шепочучи їй ніжні слова. Потім усе довкола огорнув густий морок, і налетіли великі кажани, від яких вона відбивалась руками і ногами. В одного кажана було обличчя Хоакіни…
Прийшов лікар, прописав заспокійливі краплі і знову сказав, що нічого небезпечного нема. Стара збиралася сидіти цілу ніч біля доччиного ліжка. Надворі було холодно; сеньйора Вільялоса звеліла зачинити всі вікна і покликала служницю, яка мала сидіти з нею біля хворої. Амада борсалась у тривожнім сні. Часом вона кликала чоловіка, потім брата, але ні разу не злетіло у неї з уст ім'я Марсіаля. Тільки згодом, трохи заспокоївшись, вона дивно засміялась і чітко вимовила:
— Так, так! Сфінкс!
Удосвіта, коли хвора зовсім заспокоїлася, сліпа з служницею теж задрімали. Здавалось, і сама кімната дрімала у важкій тиші, яку порушувало тільки цокання годинника над ліжком. Сеньйора Вільялоса і служниця прокинулись, коли вже було видно, і почули тихе й рівне дихання хворої. Амада спокійно спала — їй видимо полегшало.
А вранці почався кашель. Амада скаржилася на біль у горлі, проте лікар сказав, що хвороба минає без ускладнень і триватиме ще днів зо два. Опівдні Амаду залишили в кімнаті саму, щоб вона трохи поспала. Була немічна, квола, але спокійна. Увечері її, як і напередодні, тіпала лихоманка і мучив кашель. Мати з служницею знову лишилася на ніч біля неї. Хоакіна за весь день ні разу не заглянула до кімнати. Хвора марила. Їй здавалося, що вона лине у вічність. Навколо — прозорі білі хмарки, вони заколисують її, наче хвилі лагідного моря. А там, угорі, ніякого життя — тільки пустка, тихий спочинок, безмежний спокій, якого ніколи не відчувають і не можуть відчути люди на землі. Амада усміхнулась, і ця лагідна усмішка наче осявала її виснажене хворобою обличчя.
Коли Амада прокинулась, її більше не трусило. Отже, доля ще раз жорстоко насміялася з неї. Тепер, коли вона була певна, що вже не помре, її знову пойняли душевні муки. Життя здавалося ще нестерпнішим. Скільки людей вмирало од тої хвороби! А вона, яка так прагнула смерті, так чекала цього звільнення від туги, — одужує! Одужує, щоб знову мучитися й страждати…
Коли небезпека минула, сеньйора Вільялоса повернулася до своєї кімнати й тепер заходила до Амади лише на кілька хвилин, щоб спитати, як вона себе почуває, і висохлою рукою погладити її по голові. Тепер ця турбота і ласка тільки дратували хвору. Почувала себе краще на самоті. Стомилася, линучи душею до тих, кого любила, і скрізь наражаючись на байдужість. Не було вже для неї місця ні в цьому домі, ані в цілому світі. Навіть про Марсіаля не хотіла згадувати, щоб не ятрити болючої рани в душі. Заплющувала очі, вдаючи, ніби спить, а тим часом сторожко дослухалася до всіх звуків, намагаючись відгадати, що відбувається в домі. Десь після сніданку до неї долинули незнайомі голоси — якісь чужі люди ходили, пересували меблі, щось переносили. Часом Амада чула владний голос Хоакіни, а одного разу навіть розрізнила слова:
— Ні, ні! Так не кожна! Це валіза сеньйора судді, а оту віднесіть у кімнату сеньйори. Глядіть, не переплутайте.
Серце Амади шалено забилося. Отже, брат таки приїхав! Повернувся в старий дім, щоб принести сюди радість, як казала мати. І не знати чому, Амада гірко заридала. Вона давно вже не плакала, навіть у найтяжчі дні. А тепер душила в подушці гіркі ридання, корчилась у страшенних муках. Потім відкинулась на спину і застигла, втупивши погляд у стелю…
Коли ввечері сліпа зайшла спитати, як вона себе почуває, і приклала руку їй до чола, то помітила, що в неї знову жар. Амада, як могла спокійно, спитала: