Матінка Макрина

Зрештою, я думала в найтемнішій безодні: Можливо, ти повинна й подякувати за це, можливо, це й покута, послана Господом, що ти відкинула чернечу рясу, що не повернулася до монастиря, не віддала себе сестрам, які цього разу, можливо, і не захотіли б тебе? Але іноді до мене поверталися слова невисловлених скарг, а слів цих ні в землю не закопаєш, ні у воді не втопиш, ні в стіну не втовкмачиш — їм назавжди судилося оселитися в моєму горлі, хоч їх було дедалі більше, дедалі більше вони душили.

І коли я потім брехала, то тільки на поверхні. Усередині ж я говорила найщирішу правду, тільки загорнуту в інші слова; бо не сім років у московській неволі, а двадцять із гаком у Вінчевій неволі, як пес, що скавулить під кутастим кийком, — бита, пригнічувана, найгіршими словами називана; і кожен кавалок болю, про який я розповіла, страждання кожної з цих сестричок — це моє страждання, відчуте до мозку кісток: і Зузанна Рипінська, що під батогами сконала, — це я, і Клотильда Тарновська, розчавлена муром, — це я, і втоплена Йоахіма Воєвудзька, і Ліберта Кормінівна, розірвана на смерть… Непомуцена Ґротковська, поліном убита настоятельницею, у мій череп удар прийняла, достатньо доторкнутися, отут, це заглиблення, що кістка аж у мозок вбита — і болить, болить, як страшенно вона іноді болить… Я не розповіла про жоден удар, жодну рану, яку б колись не відчула на власній шкірі.

І так я промовляла: Господи Ісусе Наймиліший, визволи мене від брехні, не дозволь мені більше туману в очі напускати добрим людям, але одразу ж потім я бачила, як Він схиляється наді мною й каже: Юлько, Юлечко, кажи, що тобі слина на язик принесе, а я тобі й так усе прощаю, бо знаю, що кожна крапелька крові, про яку ти розповідаєш, колись по твоїй шкірі текла. Плач, Юлечко, плач, говори, Юлечко, говори — так Він просто до мене промовляв, а я плакала й розповідала далі, й по церквах ходила, по кафедральних соборах, і вже панотчика Єловицького на свій язик зловила, і багатьох журналістів, і поетів, і єпископів, і кардиналів, а кожен із них, зовсім не знаючи про це, розповідав іншим про бідну Юльку, яку Вінч півжиття катував, за волосся тягав, якій поліном череп розтовк… і я знала, що якби когось із них ангели схопили за чуприну й викрали з м’якого єпископського трону або з крісла в редакції, де, вмостившись зручненько, він піше свої статті, відірвали від гарячої пічки й тарілок, на яких накладена їжа, і з розстелених ліжок, і якби його жбурнули в цю глибоку й темну розколину, якою було моє життя, то не було б серед них такого, який не дав би мені відпущення гріхів.