Тарзан та його звірі. Тарзанів син
- Автор: Берроуз Эдгар Райс
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга - Богдан, Веселка
- ISBN: 966-692-891-4
- Переводчик: Олег Владимирович Покальчук
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Тарзан та його звірі. Тарзанів син». Краткое содержание книги:
Корак стрибнув з дерева просто всередину — невпинний, нещадний, жахливий. Він сам зчепився з чорношкі рими воїнами Ковуду. Сліпа лють затопила його. Крім цього, його захищав забобонний страх дикунів. Він скидався на поранену левицю, майже водночас опиняючись в різних місцях, завдаючи смертельних ударів могутніми кулаками з точністю і вправністю тренованого бійця. Знов і знов його зуби рвали ворогів. Він кидався на всі боки і скрізь безжально нищив супротивників. Наслідки битви були такі страшні ще й тому, що страх сковував примітивну свідомість дикунів. Для чорношкірих білий воїн, спільник великих мавп і лютих бабуїнів, що гарчав і рикав, неначе звір, був нелюдом. Він був лісовим духом — страшним божеством зла, якому вони поклонялися і який прийшов з глибини джунглів карати за непослух. І завдяки цій вірі навіть ті, хто ще міг хоч трохи опиратися, були неспроможні до опору, відчуваючи, що мають справу з богоподібним носієм смертельної сили.
Ті, хто ще міг тікати, щоб уникнути смерті, яка витала зовсім поруч, скористалися з цієї можливості. Корак, весь закривавлений, зупинився, роззираючись довкола у пошуках нових жертв. Бабуїни зібралися біля нього. Спочиваючи, вони полягали на землю.
А далеко звідси Ковуду збирав решту розпорошених івплемінців, підраховуючи втрати і, збитки. Люди були перелякані в смерть. Ніхто не хотів лишатися довше в цій країні, ба навіть вернутися в селище по своє майно. Вони прагнули лише, щоб між ними і духом, який так несподі-вано напав на них, пролягала якомога більша відстань. Таким чином Корак вигнав із своїх домівок єдине плем’я, шо могло допомогти в пошуках Меріем, і обірвав єдину можливість зв’язку між собою та посланцями доброго бвани, який дав притулок його маленькому лісовому коханню.
Наступного ранку, похмурий і лютий, Корак прощався з своїми друзями бабуїнами. Вони запрошували його піти разом з ними, але мавполюд не мав жодного бажання спілкуватися будь з ким. Життя джунглів виробило в ньому почуття самотності. Смуток закорінився в Коракові так глибоко, що його не могло розвіяти навіть несамовите товариство шалених бабуїнів.
Зневірений і похмурий, він прямував сам-один у серці джунглів… Він ішов по землі, коли знав, що недалеко звідси бродить голодний Нума. Він спинався саме на ті дерева, де звичайно чатувала пантера Шіта. Корак шукав зустрічі зі смертю у найрізноманітніших варіантах і у всіх її проявах. В пам’яті юнака без упину спливали спогади про Меріем і спільні роки їхнього щасливого буття. Лише зараз він до кінця усвідомив, чим саме вона була для нього. Прегарне обличчя, струнке зграбне тіло, сліпуча усмішка, що завжди зустрічала його після повернення з полювання…
Бездіяльність доводила його до нестями. Він мусив щось робити. Треба було заповнити дні якоюсь працею, щоб хоч трохи забути своє горе — тоді ніч давала б йому благословенний спочинок, забуття денної гіркоти і жалю аж до самого ранку.
Він ніби вже геть зневірився, навіть на думку йому не спадало, що Меріем досі жива.
А проте, десь у глибині його душі таки жила навіжена надія, що Меріем жива і врешті знайдеться. Корак й далі П шукав день у день, але це лише зміцнювало ймовірність того, що вона мертва.
Роками він жив самітником. Якось випадково зустрівся з Акутом та його плем’ям, полювали разом день чи два. Заходив до гірських бабуїнів, де його приймали з належною гостинністю. Але найчастіше він бував із слоном Тантором — великим сірим панцерником джунглів, су-перкрейсером його дикого світу.
Миролюбність велетнів-слонів, заклопотані погляди слоних, підліткова грайливість слоненят дивувала, ціка&и-ла й захоплювала Корака. Життя цих величезних тварин полонило його настільки, що дозволяло на якийсь час забути про свої власні жалі. Корак полюбив слонів так, як не любив навіть великих мавп. Серед інших там був один величезний слон, поведінка якого особливо бавила Корака. То був вождь племені, що оберігав його, чужинця, від будь-яких несподіванок чи нападів. Але з Кораком це грізне втілення руйнувань було таким лагідним і приязним, як хатній песик.
Цей слон завжди приходив на поклик Корака, обвивав його хоботом, підіймав і садовив собі на спину, а відтак Корак, поганяючи його п’ятами й лоскочучи чутливі вуха тварини листком щойно зламаної гілки, їхав верхи на Танторі, куди заманеться.